Я весь час проживаю у Станиці Луганській. Нікуди не виїжджала навіть під час воєнних дій. Мені запам'ятався перший бій. Через два будинки від мене на асфальт упав снаряд. У мене вилетіли вікна, будинок трухануло так, що на фундаменті відлетіла штукатурка. Так я зустріла війну. Племінник допоміг вставити вікна, інші я завісила плівкою. Так вони й стоять досі.

Я отримувала гуманітарну допомогу. Вона була дуже важливою. Кілька разів мені допомагали фінансово. Це дуже допомогло, особливо взимку. Я допомогу не витрачала, а взимку оплачувала газ та світло. Дуже багато йде на ліки.

Ми трусилися щодня. Я попросила, і мені у підвал затягли металеву сітку від ліжка. Боже збережи, щоб таке колись повернулося. Я тремтіла і виглядала: чи не впаде поблизу.

Один раз сиджу і недалеко летить снаряд. Племінник із сусідом прибігли дізнатися, чи жива я чи ні. Пролетіло за двадцять сантиметрів від мого будинку і розгромило господарський магазин. Навіть сусіди подумали, що я помру від страху.

Жодних мрій у мене вже немає. Аби не було війни. Це найголовніше.