Шавловська Валерія, 17 років, 11 років, Ірпінський академічний ліцей НУБіП України,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лук’янченко Лариса Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Життя всіх українців змінилось на до і після четвертої години ранку 24 лютого. Тієї ночі я не могла заснути, почала дивитись фільм і постійно перевіряти новини, неначе в очікуванні чогось невідворотного. Третя година ночі. Починають з’являтись новини про можливий напад росії о 4 ранку. Про це я написала старшому брату, який теж не спав. Ми посміялись з цього, адже напередодні казали про напад 16 та 22 лютого, тому вирішили, що нічого не станеться й сьогодні. Не дивлячись на надію, ми продовжували листуватись, певно, у глибині душі усвідомлюючи, що відбувається, але мозок не хотів вірити та сприймати цю інформацію. О 3:30 з’явилась новина про екстрене засідання ООН, тому ми знову чекаємо. Залишалися останні години миру та спокою в Україні. Промова путіна о 5 годині ранку перевернула життя нашого народу.

Звісно, спочатку всі повірили в те, що так звана «спецоперація» завершиться за декілька днів мирним договором. На жаль, це були лише примарні сподівання.

Момент, коли я вже реально почала усвідомлювати, що відбувається, - коли з вікон мого будинку я побачила, як летять два вертольоти в напрямку Гостомеля. А о першій годину дня в Ірпені вже лунали звуки вибухів. Моя сім’я прийняла рішення спускатись до підвалу. З п’ятої години вечора 24 лютого до 10 години ранку 27 лютого ми сиділи в підвалі. Кожного разу, коли будинок здригався від вибухів, ми боялись, що вже не матимемо можливості виїхати.

Звісно, зараз я розумію, що ми, на щастя, не пережили тих жахливих моментів, як інші люди, не були в окупації та мали можливість спокійно виїхати, але в ті дні ніхто нічого не розумів. У телеграм-каналах поширювались новини про ДРГ в Ірпені, мости були підірвані, тому ми боялись виходити на вулицю та їхати. На щастя, знайомий моєї мами забирав свою сестру і показав дорогу, якою ми встигли виїхати, адже через декілька днів окупанти вже розстрілювали людей, які виїжджали.

Ми приїхали в село до родичів. Там було спокійно. Після пережитого стресу ми декілька днів не могли нормально їсти. На щастя, усе було добре, ми три місяці гостювали в різних родичів, але найголовніше для нас було відчуття хоч якоїсь безпеки.

Сьогодні ми знову повернулись до нашого рідного міста. Ми вже звикли прокидатись від сигналу повітряної тривоги, ходити до бомбосховища, нас вже навіть не лякає загроза ядерної або хімічної зброї. Усі ми, як ніколи, почали цінувати життя, допомагати один одному, підтримувати, заспокоювати.

Для мене 24 лютого – це не тільки дата початку війни, а ще й день, коли всі українці об'єдналися, стали побратимами. Усіх нас об’єднала одна проблема – війна. Сьогодні ми чекаємо перемоги, ніхто не знає, коли вона прийде та за яких обставин, але ми впевнені в цьому. Добро завжди перемагає зло, тому ми віримо в щасливе майбутнє нашої держави.