Лущан Дар’я, 16 років, учениця 11-Б класу, в.с.п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів»

Учителька української мови та літератури - Усачова Дар’я Євгенівна

Конкурс есе на тему «Війна в долі моєї родини»

Двадцять четверте лютого. Наша сім'я тиждень відпочивала в Карпатах, і ось нарешті ми поверталися, з нетерпінням чекаючи, коли зможемо зустрітись з друзями і розповісти про подорож. Напередодні ввечері ми з татом побачили новину про визнання росією так званих ЛНР і ДНР. Тоді я не надала цьому значення, сказала батькам, що все буде добре, послухала улюблену пісню гурту «Океан Ельзи» і лягла спати. Ніхто не знав, що мої слова виявились помилкою.

Десь о шостій ранку я прокинулась від того, що мій телефон розривався від повідомлень. Перше, що я тоді прочитала: «Ну все, почалась війна». Я подивилась на тата, він вже не спав, через секунд тридцять сказав те саме, що мені написали. Відчуття розгубленості й страху від того, що ми їдемо потягом і зовсім не контролюємо ситуацію, заполонило кожну клітину. Єдине, про що я подумала, як пояснити маленькій сестрі, чому вона чує вибухи.

Коли ми приїхали додому, я не розуміла, що буде далі і що нам узагалі робити. Напевно, ось це відчуття розгубленості відчував тоді кожен українець. У голові було лише одне питання: "Чому?" Я думала, що це був просто поганий сон чи хтось жартує, але в реальність повертав страшний гуркіт літака, що прокружляв над нами.

Мені здавалось, що цей день був нескінченним, але попереду ще була ніч, яку ми провели в швидко облаштованому сховищі. Це була перша ніч в країні, у якої відібрали мир.

Наступного дня ми почули сигнал тривоги. Це звук, який перевертає все всередині, звук, почувши який, ти розумієш, що в тебе є до трьох хвилин, щоб бути в безпеці. Ми побігли в підвал, і найстрашніше, що там було, це бачити, наскільки розгублена і збентежена мама.

У такому стані ми жили десь місяць, надалі слова "війна", "укриття", "вибухи" стали буденністю.

Зараз страху немає, а є невимовне відчуття того, що наша країна переможе.

З початком повномасштабної війни, особисто в мене, світ поділився на чорне і біле, на до та після.

Агресор намагався розколоти наш народ, але вийшло все з точністю до навпаки. Свідомість українців змінилася. Відтепер я перестала слухати російську музику, перестала дивитись російські шоу і вірити всьому російському, адже це мова того, хто двадцять четвертого лютого відібрав спокій у нашої нації.

Я зрозуміла, що такі раніше буденні речі, як прогулянка парком, обійми рідних, сміх маленької сестри стали найкращими моментами. Я почала більш за все цінувати своє життя і можливість усміхатися, бо розумію, якою ціною це виборюється.

Ми всі стали згуртованішими, можемо віддати останнє, аби тільки окупантам не було місця на нашій землі. Наприклад, мій тато має власну фірму з продажу води, тому він постійно допомагає волонтерам і людям, які живуть в далеких селах. Мама кожного дня до пізньої ночі працює в управлінні Служби Безпеки України, нещодавно вона закрила справу колаборанта з нашого міста, чим наблизила нас до перемоги. І так у кожній родині, наша єдність приголомшує. Українці - це ті, хто може зробити неможливе можливим. Ми приклад мужності для усього світу, а ЗСУ – герої сучасності.

На сьогоднішній момент я більш за все мрію про мир на нашій землі. Тільки зараз приходить усвідомлення, що найцінніше – це випити каву в улюбленому місті, гуляти з собакою парком і бачити красу могутнього Дніпра або просто дивитися, як твоя сестра усміхається, бо батьки дозволили на п’ять хвилин більше побавитись в басейні. Так, війна зараз – це реальність, але ми вже всім довели, що готові виборювати перемогу до останнього. Мир – це скарб, який обов'язково Україна дуже скоро поверне. Віримо в наших захисників! Слава Україні!