Статіва Вероніка, комунальний заклад освіти "Навчально-виховний комплекс 120 " ДМР9

Вчителька - Котенко Людмила Миколаївна

Ранок 24 лютого. Приголомшена звістка про початок війни. Напевно, розповідаючи про події зими, я буду згадувати багато чого. Нерозуміння, гнів, безсилля, страх, смуток, апатія. Це все переслідувало мене весь кінець лютого. Я відчувала, що мене розбито. Мої мрії, ідеї, бажання, майбутнє… Не хотілося нічого. Зовсім нічого. Досі стає зле від згадки про той час. Я намагалась бути безтурботною з сім’єю, друзями, та виходило далеко не завжди. Чого не скажеш про моїх батьків. Вони показували просто дивовижну силу.

Я очікувала весну понад усе. І коли вона, нарешті, прийшла, я відчула полегшення. На моєму обличчі все частіше з’являлася усмішка. Думаю, це можна назвати переродженням, хоча, напевно, це занадто пафосно. Але моє життя змінилось, і я, на диво, почуваю себе значно краще, ніж до 24 лютого. Бо тепер я стала сміливішою і впевненішою. Хоча страх нікуди не подівся.

Влітку я поїхала до Києва, там живе мій тато, тому я могла залишитися там на місяць і ні про що не хвилюватися. Проте на початку мого перебування там, я прокинулась від вибухів. Було страшно, бо вікна затремтіли. Здавалось, що наступне місце, куди може прилетіти ракета, це мій будинок. Тривожний ранок. Проте все обійшлося. І через пару днів я насолоджувалась столицею. Дійсно, архітектура захоплює, проте зруйновані будинки викликають значно більше емоцій. Я якраз жила поруч із таким. Постійно, коли йшла до магазину, бачила його. Мороз пробігав по шкірі, хоч на вулиці і була спека, я хотіла сховатись і випити щось тепле. На жаль, до цього я так і не звикла. Хоча, я вже не дивуюсь сиренам о другій ночі, та звикнути до вибухів ніяк не можу.

Та мене дуже лякає думка про те, що люди можуть пробачити, забути, зневажати всю ту біль. Люди, завдяки яким ми можемо зустріти ранок, люди, які віддали своє життя, здоров’я, варті найбільшої поваги. І я боюсь, що колись про них забудуть.

Той жах, який відбувався і продовжує відбуватися на нашій землі, - це справжній геноцид, який влаштували росіяни на нашій землі. І цьому нема і ніколи не буде пробачення. Я не зможу пробачити їм за мого знайомого з Маріуполя. Йому прийшлось пройти справжнісіньке пекло, аби лише вижити. Він моряк, і мав би відправитись у рейс вже наступного року, але окупанти внесли свої корективи. Він не помер від голоду, нестачі води і ліків, завдяки тому, що працював у магазині і отримував допомогу від волонтерів. Розповідь про те, як складно було захищатись, як страждали наші військові, проблеми з харчами, а потім довга дорога, яку навіть не дали спокійно проїхати. Постійні перевірки зі зброєю і страх за життя переслідували його увесь шлях. Та я пишаюсь ним, для мене він - герой, як і всі ми.

Коли на вулиці чуєш про любов, повагу до всього українського, хочеться жити. Хочеться відбудовувати країну і покращувати рівень життя мого народу. Люблю це почуття і люблю все наше рідне. Люблю своїх друзів, які підтримують і допомагають забути про всі негоди. Мою сім’ю, яка розуміє мене, яка готова зробити будь-що, аби мені було добре. Всіх тих людей, завдяки яким я можу сказати, що люблю себе. Вони дають мені надію, хочу провести з ними своє життя у мирі.

«Мир» - таке жадане слово для кожної людини. Іноді я думаю, що можу описати, який у нього запах. Думаю, мій мир пахне як свіжий літній ранок, коли сонце тільки сходить і на вулиці нікого нема, здається, що перед тобою відкриті будь-які можливості. Тоді хочеться зірватися і побігти вперед, відчуваючи, як прохолодне повітря розвиває волосся. Можливо, це і нісенітниця, та байдуже на це. Я вірю, що такий день настане, коли я, нарешті, скажу: «Мир-це наше сьогодення!»