Молодан Микита Іванович, Комунальний заклад «Андріївський ліцей Великобурлуцької селищної ради Куп’янського району Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Логачова Валентина Олександрівна

Кожний мій ранок починається зі смачного сніданку, який приготувала бабуся. Я снідаю, йду до школи, маю можливість навчатися під мирним небом.

Мир… Таке маленьке слово, а як багато ним сказано. Все частіше звучить воно з вуст українців і, мабуть, звучатиме тепер вічно.

А все почалося того зловіщого квітневого дня 2014 року, коли страшна звістка облетіла всю нашу країну: «Російські окупанти ввели війська на Донбас». Ніхто ніколи не міг навіть подумати, що Росія, наш сусід, братній народ, наш гарант безпеки після відмови України від ядерної зброї, введе війська на територію нашої незалежної держави.

Всі наші громадяни з жахом дивилися новини, в яких майже по всіх каналах говорили про воєнні дії в Донецькій та Луганській областях.

А як вся Україна, затамувавши подих, зі сльозами в очах спостерігала за повідомленнями про захист Донецького аеропорту і підтримувала наших українських воїнів-кіборгів, як плакали біля екрану телевізора їхні рідні, а разом з ними і всі ми, адже ми – єдиний народ, і біль одних озивається в серцях усіх.

Яким же пекучим, нестримним болем обізвалася в серці кожного українця Іловайська трагедія.

Важко знайти слова, щоб виразити те почуття гніву і ненависті до окупантів, коли душа горіла і благала у Бога повернути нам мирне життя, щоб жоден українець більше ніколи не почув свист свинцевої кулі, вибух гранати чи снаряда.

Це я запам’ятав на все життя. Пам’ятаю, як страшно було дивитись новини, коли гадалось, що війна може кожну годину прийти в наше село.

З цього часу життя багатьох українців змінилося, особливо це стосується жителів Донбасу. Мирне життя для них скінчилося. Замість щебетання пташок – вибухи та свист артилерійських снарядів, замість смачного сніданку – консерви, замість веселого шкільного дня — холодний, вологий погріб або сховище, замість мирного життя — переселення в неокуповані області або навіть виїзд за кордон з надією вже не на краще життя, а на мирне, спокійне.

А що робити тим, в кого немає можливості виїхати? Залишається одне – жити в постійному страху та чекати допомоги волонтерів або «Фонду Ріната Ахметова».

Тому нам, хто не дивився в очі війні, треба вміти толерантно ставитись до горя інших, всім, чим можна, допомагати їм, з розумінням ставитися до вимушено переселених як українців, так і представників інших народів, бо на їхньому місці може опинитися кожен з нас.

Так і хочеться сказати: «Люди схаменіться! Живіть мирно, адже мир, в моєму розумінні, — це своєрідна свобода, стабільність, впевненість у завтрашньому дні, це час для дипломатичного вирішення проблем».