Камінська Анна, 10 клас, Старобільський фаховий коледж Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Вчитель, що надихнув на написання — Микитенко Антоніна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я Аня з великого обласного центру Дніпро. Коли почалася війна, мені було тринадцять років. Тоді я була звичайною школяркою: ходила на уроки, дружила з однокласниками, жила безтурботним підлітковим життям. Війна завжди здавалася мені чимось далеким і незрозумілим, з чого люди виходять героями тільки у фільмах. Але одного дня вона прийшла в моє життя — і все змінилося.

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався як звичайний день. Я прокинулася від дзвінка будильника, почала збиратися до школи. Але того ранку моя мама зайшла до кімнати зі стурбованим виразом обличчя. «Аню, ти сьогодні не йдеш до школи», — сказала вона. Мене вразили її слова, навіть не могла зрозуміти чому. А потім пролунав перший вибух. З новин дізналися, що почалась війна.

Ми сиділи біля телевізора й чули вибухи, далекі й дуже близькі. Було страшно й незрозуміло, як це взагалі можливо. Місто затихло. Дорослі навколо говорили пошепки, обмінювалися новинами, обговорювали, що робити далі. Я відчувала себе безпорадною і розгубленою. Раптом усе, що раніше здавалося важливим, — оцінки в школі чи улюблені фільми — стало неактуальним.

Наступні дні, тижні, місяці війни змінили моє життя. Школи закрилися, і навчання перейшло в онлайн. Мені було важко зосередитися на уроках, коли чула розмови про бомбосховища, коли часто не було світла, а інколи навіть Інтернету та зв'язку. Ми з друзями продовжували спілкуватися, підтримувати одне одного, але вже не розмовляли про ігри чи домашні завдання — тільки про новини, про те, як хтось бачив танки на дорогах чи чув вибухи вночі.

Коли почалася війна і Херсонщина опинився під окупацією, світ моєї родини перевернувся. 

Дідусь і бабуся, які все життя прожили в цьому місті, залишилися там, сподіваючись на краще. Вони не хотіли залишати рідну домівку, розуміли, що без них усі їхні тварини загинуть. Але тепер, коли зв’язок з ними обірвався, ми всі відчуваємо безвихідь і тривогу.

Пам’ятаю, як часто ми збиралися разом на сімейні свята. Дідусь розповідав історії про молодість, бабуся готувала улюблені страви. Тепер ці спогади стають ще дорожчими. З кожним днем вони супроводжуються болем та відчуттям страху, що може з нашими рідненькими відбуватися. Минають тижні, а звісток немає. Часом здається, що невідомість стає ще гіршою, ніж самі події, які відбуваються навколо.

Ми намагаємось знайти спосіб дізнатися про їхню долю: звертаємось до знайомих, шукаємо в новинах, перевіряємо соціальні мережі. 

Проте кожна спроба тільки підсилює почуття безпорадності. Важко усвідомлювати, що ми не можемо нічого зробити, щоб їх підтримати або допомогти. Ця безвихідь відчувається, як важкий камінь на серці.

Як часто ми сприймали за належне прості дзвінки і повідомлення, які тепер здаються незамінними. Я вірю, що незважаючи на відстань і обставини, наша родина залишається єдиною, а любов і пам’ять про них не зникнуть.

Я сподіваюсь, що незабаром ситуація зміниться, і ми зможемо знову почути їхні голоси. Це надія, яка підтримує нас у ці темні часи. Ми продовжимо шукати будь-які шляхи для зв’язку, вірячи в краще. І поки чекаємо, наші серця залишаються з ними, адже немає нічого сильнішого за родинні зв’язки, навіть в умовах війни.

Одного дня під час онлайн-уроку наша класна керівниця оголосила, що до нас приєднується нова вчителька української мови, пані Олена, яка приїхала з Бахмута. Спершу всі трохи хвилювалися, адже не знали, якою вона буде. Але вже на першому уроці пані Олена здивувала нас своєю добротою і спокоєм, навіть після всього, що їй довелося пережити.

Пані Олена розповіла, що вона довго викладала в Бахмуті і завжди прагнула, щоб діти не просто знали мову, але й любили її. Її будинок пошкоджений під час обстрілів, а місто було окуповане, і вона з чоловіком була змушена покинути рідне місто. Коли пані Олена розповідала про це, у її очах з'являлися сльози, але голос залишався спокійним, обличчя — світлим. 

Вона сказала, що хоч війна забрала її дім, вона ніколи не зможе забрати любов до української мови та культури.

З часом пані Олена стала для нас не просто вчителькою, а справжнім прикладом стійкості. Вона навчила нас не тільки граматики й правил, а й того, як важливо не втрачати віру та зберігати свою силу. Ми завжди чекали її уроків, бо відчували, що це не просто заняття з української мови, а справжні уроки життя.

Після початку війни я також зрозуміла одну річ. Волонтери — це справжні рятівники. У моєї мами були проблеми зі здоров'я, і вона потребувала спеціальних ліків, які раніше можна було купити в аптеці за кілька кроків від дому. Але тепер знайти необхідні препарати стало дуже важко, і, чесно кажучи, я почала хвилюватися, що мама не зможе отримати лікування.

Одного разу ми з мамою дізналися, що місцеві волонтери почали роздавати медикаменти та допомагати тим, хто цього потребує найбільше. Спершу ми не були впевнені, чи знайдуться серед цих ліків ті, які потрібні мамі, але все одно вирішили звернутися. Коли ми прийшли до волонтерського штабу, там були люди, які готові вислухати кожного, хто звертався за допомогою. Я пояснила, що нам потрібні ліки для мами, і один із волонтерів пообіцяв пошукати необхідне.

На диво, вже за кілька днів волонтери дістали потрібні ліки! Вони виявилися дуже уважними, турботливими людьми, які розуміли, як важливо для нас отримати підтримку саме в такий складний час. Завдяки їхній допомозі мама могла продовжити лікування — і її самопочуття стало кращим.

З часом я почала розуміти, наскільки важливою є робота цих людей. Вони не лише приносили ліки, а й підтримували морально, допомагали знайти відповіді на різні питання і часто просто слухали.

Їхня увага та готовність допомогти стали для нас справжнім джерелом надії. Я дуже вдячна, що такі люди були поруч у ті найважчі моменти нашого життя.

Ця війна змусила мене дорослішати швидше. Я почала більше розуміти цінність кожного дня, кожного моменту. У волонтерських ініціативах для дітей я вперше побачила, як багато підлітків готові допомагати та хочуть бути корисними. Ми разом збирали пакунки для тих, хто потребував допомоги, розмальовували стіни в укритті, щоб зробити його затишнішим. І хоча мені було страшно під час сирени, я відчувала, що можу підтримати інших, і це надавало сил.

За цей час я зрозуміла, що навіть у складні моменти ми можемо знаходити щось добре: допомагати іншим, дружити, залишатися собою, Людиною. Війна змінила всіх, але вона не забрала в нас мрію про мир і віру у майбутнє. Тепер я знаю, що ніколи не здамся, бо разом із сім’єю, друзями, нашим містом ми пройдемо всі випробування.