На жаль, нашим дітям і онукам прийшлося побачити, що таке війна

До початку війни я мешкала в селі Просторому з онуками. Моя родина – дочка, зять і двоє онуків. Пам’ятаю, що у той день, 24 лютого, була з дітьми в кімнаті, коли зайшла доця та сказала, що почалася війна. Я одразу не повірила. Мої батьки пережили війну, і мама завжди казала: «Не дай Бог ні вам, ні вашим онукам цього не бачити!». А прийшлося.

Почалися обстріли. Дуже багато техніки їздило й літаки кружляли. Ми зрозуміли: щоб зберегти життя, треба виїхати. Бо вороги ж навіть маленьких дітей не жаліють. Вони тільки народилися, а в них уже життя забрали. Стільки людей постраждало, стільки військових – ні за що. 

Ми сподівалися, що це швидко скінчиться, що вони заберуться від нас. Ніхто не вірив, що ця війна буде так довго тривати. 

Ми виїжджали автобусом, нас вивозив Червоний Хрест. Тоді взагалі десь три тисячі людей виїжджали. Ми доїхали до Василівки й півтори доби стояли, а потім, аж перед вечором, нас випустили – і ми поїхали до Запоріжжя. Діти поїхали далі, а я залишилася в Запоріжжі, не хотіла вже нікуди їхати.

Ми залишили свій дім і поїхали, взявши тільки документи, і більше нічого. Ми не знаємо, коли повернемося і до чого. Але я впевнена, що Україна переможе. Я думаю, що незабаром – місяці через два-три – війна закінчиться нашою перемогою. Все буде Україна. Бажаю, щоб всі були здорові, щасливі й завжди був мир. Я думаю, відбудується Україна й буде дуже багатою та щасливою країною. 

До речі, я недавно дивилася, як семирічна дівчинка, у якої батько загинув на фронті, почала допомагати військовим. Вона вже купила три авто для ЗСУ та безпілотники. Це дуже гарно, що є маленькі дітки з таким великим серцем.