Селяни під обстрілами їздили у сусіднє село до матері, але потім покинули свою домівку 

Стояла я біля аптеки, у мене якраз нирки розболілися. А люди говорять, що десь у місті вже танки російські стоять. Я не повірила, пішла додому. А тоді вже почали літаки бомбити і «Гради» стріляти. 

Сильно бомбили. Фронтон мені побило, люстри, сарай понівечило. Постраждав мій будинок, текти почав, рубероїд позбивало, хата тріснула у двох місцях.

У мене донька була з маленькою дитиною. Я не знала, куди їх ховати: говорила, що просто не можу більше в погріб. 

Я їздила до мами за 18 кілометрів у сусіднє село. Їй 87 років. Кулі свистіли, але ми їхали. У мами й картопля, і все було. А помагали самі людям, яким було важко. У нас голова дуже гарний: він те, що люди давали, збирав і возив хлопцям, які в полі там відбивали росіян. У березні я їздила до мами часто і ми теж допомагали. А у травні ми виїхали. 

Я знаю одне: наш народ стійкий. Де не ходжу, із ким не говорю - кожен тільки за Україну. Я не зустрічала людей, які проти України. І я думаю, що коли спиниться війна, то народ згуртується й буде відбудовувати те, що нам зруйнували.