Більше ніж місяць родина з малими дітьми та стариками прожила в укритті під постійними обстрілами

З перших днів до нас зайшли танки, і ми зрозуміли, що буде війна. Від нас до Маріуполя сто кілометрів, і ми все бачили: вогні, спалахи, було чутно, як стріляли. Наступного дня танки опинилися в Пологах, і 25 лютого ми все відчули на собі.

Ми просиділи 34 дні в погребі: не могли навіть вийти звідти, щоб приготувати поїсти, не кажучи про те, щоб спокійно поспати. У нас там були і діти, і батьки, яким за 80 років. Ми всі сиділи в підвалі, бо ракети літали над головою. А потім ракети прилетіли в дім. Їх було чотири: дві розірвалися у дворі, а дві - на даху. 

Звичайно, ми зібралися буквально за годину й виїхали ні з чим, навіть одежі з собою не брали. О десятій ранку виїхали, а у Запоріжжі були десь о 21:00. Проїхали 27 російських блокпостів. Нас виїжджало більш як тисяча машин. 

Коли заїхали в Оріхівський район і там побачили наших хлопців – були готові цілувати землю, бо ми попали на наше, рідне.

Ми приїхали у Запоріжжя о десятій вечора – голодні, холодні. Зняли квартиру, але нас не пустили просто так, і спочатку ми спали на підлозі. А зараз нас приютила сім’я, ми живемо безкоштовно в теплі й поки не жаліємося, що нам погано.  Жаліємося тільки на те, що не вдома. 

Думаємо, що не сьогодні-завтра нас звільнять. Але ж ніхто не знає, коли війна закінчиться. Ото сиділи й чекали, а вже дев’ять місяців скитаємося по хатках. Слава Богу, хоч гуманітарну допомогу дають.