Надія з сім’єю сиділи в окупації, допоки росіяни не почали організовувати референдум і заставляти віддавати дітей до російської школи

Війна нас застала вдома зненацька. Ніхто цього не очікував. Діти поряд були. Ми не разом живемо, але відносно близько. Я людина, не схильна до паніки. Сусіди не знали, як реагувати, а я казала: «Наші баби і діди пережили ту війну, то й ми якось переживемо, будемо діяти за ситуацією». Але ж це виявилося не так просто.

У перші дні було дуже тяжко, тому що була паніка і ми не знали, що робити. Влада нашої Михайлівки не реагувала ніяк. А фермери та люди, які щось мали, всі згуртувалися, почали очищувати крупи, виробляти борошно. 

Фермери забезпечували крупами і борошном людей. А ті, у кого були корови, безоплатно з сіл привозили людям молоко. Давали оголошення, де вони перебувають, і просто роздавали молоко дітям, а залишки роздавали пенсіонерам або тим, хто цього потребує. 

Люди робили все, що могли. Сусіди між собою ділилися всім. Ми ділилися  живністю, яка в нас була, роздавали, і тоді ніхто не думав про завтрашній день.

Сиділи там, скільки могли. Але в нас діти шкільного і дошкільного віку. І молоді чоловіки були в сім'ї, якими також не варто було ризикувати. Тому нам довелося виїжджати – уже в останній момент. Поштовхом був початок нового навчального року і «референдум», який окупанти там влаштували. Ми хоч і не голосували, але зрозуміли, що після того почнуть чоловіків пресувати, та й дітям уже не уникнути промивання мізків.

Психологічно було тяжко. А от дорога пройшла нормально, наче Боженька нас просто підняв і пересадив. Розповідали різне. Людям доводилося      по-всякому виїжджати, і під обстрілами також. У нашому випадку, коли ми вже виїхали на трасу, було декілька прильотів, але ми до того вже звикли. Увагу звернули, але були раді, що нас пронесло. Ми виїжджали не безоплатно.

Відтоді пройшов уже рік. Ми евакуювалися в Запоріжжя. Це хоч і прифронтове місто, але все-таки ближче від дому.

Війна дуже багато відсіяла людей. Ті, на кого ти зовсім не сподівався, насправді виявилися зовсім іншими, кращими. Хоча багато хто став колаборантом. Так, вони зараз добре живуть. Але дуже багато людей там чекають Україну, і я знаю, наскільки їм тяжко. 

Там дітей змушують ходити в російські школи. І кожен день у них починається зі співу російського гімну. Наші діти не можуть цього сприйняти, але вимушені це робити. Потім вони повертаються додому і примудряються вчитись онлайн в українській школі. 

Звісно ж, в окупації дуже тяжко. Тих, хто тримав хоч якийсь бізнес, уже давно запресували. Там від людей залишилися одні тіні. З кожним днем усе тільки погіршується. Але є гордість просто неймовірна за наших людей. Звідки в них беруться сили?

Ми зупинилися у Запоріжжі, бо думали, тут легше знайти і роботу, і квартиру, тому не ризикнули їхати далі. Нам тут допомагають із харчами, і виплати ми отримуємо, дві тисячі. Якось на них викручуємося, платимо за комунальні та за квартиру. Роботу неможливо знайти вже другий рік. Трапляється тільки десь далеко, але тоді всю зарплату треба віддати за перекуси та за проїзд - воно того не варте. А вже в такому віці потрібно відкладати і на лікування хронічних захворювань. Тяжко, але надіємося на краще.

Звісно, хочеться надіятися, що війна скоро закінчиться, але ми вже бачимо дійсність, читаємо медіа і розуміємо, що нема нічого втішного.

У майбутньому я хочу жити у своїй хаті, тому що там моє коріння, там моє все. Там був бізнес. Ми тримали хазяйство, у нас була земля. Ми звикли там. Навіть наші діти досі не можуть тут адаптуватися.