Я з міста Снігурівка Миколаївської області. Працюю держслужбовцем більше 20 років. У мене двоє дітей. Щоб їх не травмувати, виїхали. 

Наше місто 19 березня було окуповане російськими військами. Були постійні обстріли. Ми зрозуміли, що дітей потрібно вивозити. Я з дітьми виїхала з міста. Побули два місяці у Миколаївській області десь за 70 кілометрів, і виїхали на Чернігівщину до родичів. Там ми перебували аж до звільнення нашого міста. 

Ми вискочили з підвалу, кинули якісь речі, документи, і поїхали. Їхали навмання, я навіть не знала, де буду ночувати з дітьми. Я вдячна місцевим людям, які допомагали продуктами, благодійним фондам, які там знаходились. 

Я й сама там працювала деякий час. Спочатку було складнувато, а потім все налагодилось. Ми отримували гуманітарну допомогу і від місцевої влади, і від приватних фондів. Так все потроху і налагодилось.

У Снігурівці залишались моя мама і сестра зі своїм чоловіком. Вони весь період перебували там і намагались хоч декілька разів вийти на зв’язок, щоб сказати, що з ними все гаразд. 

Як тільки офіційно повідомили, що наше місто звільнили, я була готова збирати речі і їхати додому. Але на той момент там не було ні світла, ні води, ні газу - нічого. Потім все потихеньку налагодилось, і ми повернулись додому. Це було на початку грудня. Зараз все потихеньку налагоджується. Запрацювали державні служби, незважаючи на те, що всі адмінбудівлі розбиті. Наші люди потихеньку повертаються, налагоджують свій бізнес. Якби ж не ці обстріли!