Гончар Владислав

10 клас, Павлівський ліцей Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання – Гончар Лариса Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна... Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! Я думаю, війна — ровесниця людству, і в усі часи та епохи люди відчували холодний подих війни у себе за спиною. Ця злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою чимало горя, страждань і душевної порожнечі. Раніше, лише зі сторінок підручника історії ми дізнавались про війну, про її наслідки, а вже сьогодні вона прийшла у наш дім.

24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів та не могли зрозуміти, що відбувається. Дуже добре пам’ятаю цей ранок, який напевно залишиться у пам’яті кожного українця на все життя. Ми вийшли на вулицю близько 6.00 і побачили дві ракети, які низько летіли над нашою хатою в напрямку Миколаєва. Подивившись новини в інтернеті, я все зрозумів: почалася повномасштабна війна на території України.

 Що робити? Як діяти? Паніка…Страх…Невизначенність…Біль… Це перше, що тривожило мене. Я думаю, що 24 лютого 2022 року розділило життя кожного українця на до та після. Постало єдине питання: «Як жити далі?». Перший тиждень, коли ще було світло та інтернет жили в заціпенінні, переглядаючи новини.

15 березня до нас на Снігурівщину зайшли російські війська. Через два дні не стало світла, інтернету. Почалися проблеми з питною водою та продуктами харчування.

Моя родина приймає рішення: «Ми виїжджаємо». Але, нажаль, не в повному складі. Ми змушені були залишити бабусю і дідуся, який на той час вже був тяжко хворий. Ми залишили рідну домівку, улюбленого кота та собаку, рідне село, де пройшли мої найкращі роки дитинства. Дорогою, покидаючи рідне село я зміг переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс і мету людського життя, навернутися до Бога. 

Нас прихистила західна Україна. Ми приїхали до невеличкого містечка - Новий Розділ.

Через місяць отримали страшну звістку – помер дідусь. Бабуся лишилася сама, в окупації, вона відмовилася покидати рідне село та хату.

Довгі дев’ять місяців життя перетворилося на пекло. На перший погляд ми жили в спокої, мали їжу, дах над головою, але сум за рідною домівкою, постійне почуття тривожності розривали серце на шматки.

І ось 10 листопада ми отримали чудову новину – звільнено правий берег і наше рідне село. Радості не було меж. Довго не думаючи через тиждень ми повернулися додому, хоча рівень небезпеки ще був присутній. Вже минув рік, як ми вдома. Потихеньку налагоджується життя, відбудовується село. Але, нажаль, війна триває…

Я вірю, що вона закінчиться, і знову ми повернимось до школи, і знову зустрінемось із своїми рідними, які нажаль, ще не повернулися, з друзями і все у нас, Українців, буде добре… Незважаючи на те, що в результаті російської атаки згорів один із найбільших та найпотужніших літаків у світі українського виробництва АН-225 «Мрія», нашу мрію не зруйнувати!

Звісно важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами.

Головне - не впадати у відчай.

Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.

Я вірю в нашу перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить  широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.