Шеременко Данило Сергійович, 15 років, учениця 9 класу Південої гімназії Чкаловського опорного ліцею Першотравневської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Медведєва Тетяна Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна. Таке коротке слово, а скільки воно містить в собі сліз, ран, смертей та страждань. Ще донедавна війна, для мене особисто, була чимось далеким і нереальним. Та 24 лютого цього року це стало реальністю, в якій я, як і всі жителі нашої країни, живу і до сьогоднішнього дня.

Назавжди в моїй пам’яті залишиться 24 лютого 2022 рік – день, коли на світанку Україна здригнулася від ракетних атак та вторгнення російського агресора на мою мирну українську землю. Здавалося, нічого гіршого не може й бути, коли мама з тривогою в голосі та з переляканими очима розбудила мене не до школи, а щоб сповістити страшну новину. Страх, тривога та біль поселилися в моєму серці з того часу. Ось і скінчилося моє безтурботне дитинство.

Наступного дня захищати нашу неньку-Україну, її незалежність та суверенітет пішов мій тато, а згодом і брат. Захищати нашу землю від ворога пішли ще багато жителів нашого маленького села на Дніпропетровщині.

Мешканці нашого села щосили намагаються допомагати нашим захисникам, нашим воїнам: мама ходила до будинку культури, де збиралися жінки, там вони в’язали маскувальні сітки; передавали також і продукти харчування в якості гуманітарної допомоги на фронт, збирали кошти на Байрактар. 

А я намагаюся краще навчатись, більше часу проводити за уроками, адже нашому поколінню доведеться будувати нову Україну, тож знання знадобляться.

Кожен день війни став для нас з мамою справжнім випробуванням, ми живемо в очікуванні дзвінка від тата і брата. А коли батько приїхав на три дні додому в відпустку, я від нього не відходив, я його постійно намагався взяти за руку, ту руку, яка міцна та мозолиста і від його дотиків мені ставало і спокійно і хотілося плакати, та я тримався, щоб не показати татові свою слабкість, бути гідним сином справжнього героя.

Мені також дуже шкода мою бабусю, вона старенька і хвора, постійно хвилюється за своїх синів, просить Бога, щоб вони залишилися живими і вона змогла їх обійняти.

Боляче мені дивитись на зруйновані міста і села, особливо на наше місто Нікополь, яке вже три місяці потерпає від обстрілів. Місто стало пустим, малолюдним, будинки зруйновані, на дорогах вирви… Та найстрашніше те, що гинуть люди. Серце стискається від болю, дивлячись на це. Із страхом чекаю вечора, бо знаю, що не буде спокійної, тихої ночі. Щоночі, а останнім часом і вдень, земля Нікополя та району все частіше здригається та стогне від вибухів ворожої артилерії, «Градів», «Ураганів» та виття сирен.

«Не забудемо і не пробачимо!» - цей вислів став нашим гаслом. Та хіба ж можна забути Ірпінь, Бучу, Маріуполь, Вінницю, Ізюм, Харків, Миколаїв, Запоріжжя, де були закатовані, зморені голодом, зґвалтовані та вбиті сотні мирних громадян, серед яких діти.

А скільки ж дітей вивезено до росії. І це ще не все, бо ще не звільнена повністю Запорізька та Херсонська області, частково вони знаходяться під окупацією. Я постійно слідкую за тим, як ЗСУ звільняють міста і села Херсонщини, бо саме її захищає мій батько. Ми радіємо кожному метру деокупованої землі, бо знаємо, як тяжко їм це вдається.

Я горджусь тим, що я українець! Пишаюсь ЗСУ, а понад усе пишаюся своїм татом, саме він є для мене прикладом мужності, патріотизму та відданості. Він не вагаючись став на захист своєї Батьківщини. Мій батько для мене приклад в усьому, приклад справжнього сім’янина та громадянина України. Я дуже сумую за ним, але знаю, яку важливу місію він зараз виконує. А мені довелося дуже швидко подорослішати, адже тепер я повинен бути підтримкою і опорою для мами. Вона хоч і старається при мені триматися і не показувати своїх переживань, але я все відчуваю, тому стараюсь її заспокоїти, допомогти, відволікти. З нетерпінням ми з мамою чекаємо звісток від нього та брата, і кожного разу серце завмирає, бо не знаєш, яка звістка нас очікує. Молимося за наших воїнів і віримо та чекаємо зустрічі.

Я так мрію про життя без вибухів і сирен, про тишу і спокій, усміхнені обличчя людей, зустріч із друзями в школі, про подорожі містами-героями України. А ще я дуже боюся щоб не зруйнували мою найкращу в світі школу.

Прийде час і росія заплатить за всі злочини – за закатованих людей, за зруйновані школи, садочки, будинки, лікарні… За те, що перетворили в руїну нашу квітучу Україну. А ми відбудуємо, відновимо кожне місто, містечко, село. І завирує життя, і повернуться мій тато, мій брат , мої односельці які також захищають мою країну від ворога ,люди, які були примусово депортовані до росії . І всі ми заживімо новим життям, тим життям, якого ще не знала Україна. Я вірю! Так буде!