Стоян Вікторія, 16 років, учениця 11-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Пам’ятаєте, що було «до»? Наше прекрасне, співуче та щасливе «до», яке досі лунає в наших головах. Все змінилось з приходом бруднодупої армії рашистських зомбі.

Наш ранок, ой, що то був за ранок. Найзвичайнісінький для мене ранок з чаєм та бутербродами і з гарним настроєм. Лишень почула крик мами: «Доця, війна!» і вмить у серці страх. Хоча не впевнена, що це страхом назвати можна. Це щось таке, що ніби душить тебе, як наче шию облітають змії. Ти наче задихаєшся. Тебе начебто паралізує…

Перша думка – збирати речі і все найнеобхідніше. Паніка та сльози. Я була шокована, тому що до останнього вірила в те, що розумні люди не починають війни в 21 столітті. Як бачите: з’явились такі ідіоти. Відразу думка: «Та йдіть ви до біса, виродки! Чому ж ви сюди претеся?» Дістала телефон, а там новини: «Перший день війни», або як би сказала типова руська бидлота: «Начало ваєннай спєцопєрации»! Як же я вас ненавиджу! Кожною клітиною тіла! Усіма фібрами душі! Я стала зла, жорстока! Я хочу їх усіх вбити! Зрівняти із землею усіх до останнього. Щоб цього недонароду не існувало взагалі!

Звідки така агресія? Усе просто. Вже в перший день війни кожен українець пережив дещо вкрай страшне, пережив те, що люди мали вже давно забути, але наші так звані бісові «браття» змусили нас дізнатися, що таке страх війни, що таке справжня війна. Війна 21-го століття…

У всіх є своя історія. Ніхто не знав, що буде далі, людьми керував страх. Ми на восьмий день війни вирішили їхати за кордон. Тяжке рішення зламало наші плани і надії. Хотілося зупинити час і залишитися у своїй кімнаті як можна довше, потеревенити з друзями та рідними. Не так склалося, як бажалося. Все, їдемо. Їхала і думала: «Ну нащо ж ви до нас причепилися, кляті ж ви виродки, нащо ви висмикнули мене з мого щасливого життя?» Скільки ненависті і лайок я везла у своїй голові. Я миттю подорослішала. Здається, що десь у глибині душі навіть зістарілася чи посивіла.

Три дні в дорозі. Ледве доїхали зі сльозами і повним розпачем. Після приїзду в голові одне бажання: «Негайно поверніть мене в Україну! Я хочу додому! Як же я хочу обійняти свого котика та просто лягти спати у своє ліжко!»

Чужина чужиною. Здається, що це чужина в кубі чи взагалі в енному степені.

Там усе не таке: вода – не така, запах – не той, ліжко – не моє. Мучилися й мучилися, постійно плакали за домівкою. Постійно бачила мамині сльози які я не в змозі зупинити. Не їмо, нікуди не йдемо, ми виснажені настільки, що з’явилося бажання заснути і не прокинутись. Я запевняла себе, що ми зовсім зламані та гірше вже не буде. Я помилилась. Трапилось те, що знищило мене морально, здавалося б, повністю. У травні, прекрасному квітучому місяці весни, померла моя люба подруга, моя найкрасивіша, така весела, амбітна і добра. Тупі сволоти її вбили. Мою душу розстріляли. Вона вся продірявлена болем утрати…

Я тут… Я сиджу за тисячі кілометрів від дому, від неї, від моєї завжди кмітливої та веселої Наталки, яка в той момент не була у себе вдома, не грала, як завжди, у відеоігри, не допомагала своїй мамі по господарству і не радувала тата й бабусю своєю світлою та такою щирою посмішкою. У розпачі я опустила руки, загубивши наші з нею мрії та грандіозні плани. Одна думка – цього не може бути. Мене морально зґвалтували та спотворили. Слова мами Наталки: «Вікуся, її більше з нами немає» висмикнули моє життя з реальності. Як так? За що? Як тепер жити? Як навчитися знову усміхатися? Як заснути після почутого, коли всередині тебе розпирає пекучий біль, коли душа стогне так, що краще лежати нерухомо, може, буде не так боляче. Наївна! Боляче. Тепер боляче постійно. Мабуть, аж до скону…

Я хочу кричати! Я хочу безупинно кричати, щоб ця нікому не потрібна клята війна закінчилася, і ми всі з полегшенням видихнули. Я хочу знову почувати себе у безпеці.

Я хочу, щоб їхня смердюча нація вимерла, щоб пощезла нація ґвалтівників і збоченців разом з їхнім бункерним старим маразматиком! Я хочу, щоб їхня територія стала пустелею, щоб вони більше ніколи в житті не народжували виродків. Я хочу, щоб настав мир. Я вірю, що настане мир. Справедливість повинна бути справедливою….

Слава Україні та нашим міцним українським героям!