Руденко Вероніка, 11 клас, Комунальний заклад "Сумський ліцей № 33 Сумської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клюєва Оксана Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Ще зовсім недавно ця цифра здавалася б неймовірною. Але зараз вона є частиною нашої реальності. 1000 днів боротьби, тривоги, втрат і надії. Для кожного українця цей час — це власний шлях випробувань, викликів і сили духу. Ми прокидаємось з думкою про війну і засинаємо, мріючи про перемогу.

Кожен із нас на своєму місці — чи то на передовій, чи в тилу — веде свій бій за свободу, за право жити на рідній землі.

1000 днів, що змінили нас назавжди, але не зламали. Це наша історія, наша спільна боротьба за майбутнє. Я живу в Сумах, зовсім поруч із кордоном — всього 10 кілометрів від нас. Що це означає? Це означає, що від початку війни страх став нашим постійним супутником. Кожен день ми чуємо вибухи, відчуваємо їхні відголоски. Інколи важко заснути, бо здається, що війна буквально стоїть за порогом нашого дому.

Навіть коли небо над містом здається спокійним, в душі завжди тривога. Ми живемо на межі, і цей жах важко передати словами.

Навчання перейшло в онлайн, і це нова реальність, до якої ми змушені пристосовуватися. Я сиджу перед екраном, роблю завдання, але думки часто витають десь далеко. Під час уроку іноді приходить думка: "А що, як раптом знову почнеться обстріл?" І кожен раз змушую себе зосередитися, бо розумію — освіта зараз це наш фронт, наш спосіб продовжувати життя, не дивлячись на війну.

Жити біля кордону — це як жити з постійною тінню над головою, але це також додає нам стійкості. Ми тут, на своїй землі, і кожен день боротьби робить нас сильнішими.  

Вірю, що цей жах не триватиме вічно. Ми переможемо, і тоді знову повернемося до звичних занять, зможемо зібратися в класах без страху. Але поки що ми тримаємося разом, підтримуємо один одного і вчимося жити в нових умовах, де навіть 10 кілометрів до кордону не можуть зламати нашу волю.

1000 днів війни — це 1000 днів випробувань, страху та болю, але разом з тим, це 1000 днів незламної віри в перемогу. Ми, українці, довели всьому світу, що наша сила — в єдності, в стійкості духу, в любові до своєї землі.

Попри всі труднощі, ми не втратили головного — віри в себе та свою країну.

Кожен день ми бачимо, як люди знаходять в собі мужність допомагати одне одному, підтримувати армію, відновлювати зруйновані міста й села. Віра в перемогу живе в серцях кожного з нас — від військових, які захищають наші кордони, до вчителів, які продовжують навчати дітей навіть у найскладніших умовах.

Україна — це більше, ніж країна. Це нація, яка знає, за що бореться.

Ми віримо, що перемога обов'язково настане, бо за нами правда, бо ми боремося за свободу, за право бути собою, за наше майбутнє. І саме ця віра, непохитна й світла, веде нас уперед, незважаючи на темряву війни.

За ці 1000 днів війни я змінилася більше, ніж могла б уявити. Ще до початку цього жахіття я жила звичайним життям, сповненим планів, мрій і рутинних справ. Але війна змусила мене переосмислити все: цінності, пріоритети, навіть власну силу.

Речі, які здавалися важливими, відійшли на другий план. Тепер найголовніше — це життя і безпека близьких, мир і спокій у моїй країні.

Я навчилася жити в постійному очікуванні новин, швидко реагувати на небезпеку і шукати в собі спокій у найтяжчі моменти. Страх, який охоплював на початку, поступово змінився на рішучість. Я більше не просто боюся, а знаю, що маю бути сильною, підтримувати тих, хто поруч, і робити свій внесок у нашу спільну боротьбу.

Також я навчилася цінувати прості речі. Кожен новий день, коли можна обійняти рідних, поспілкуватися з друзями, зробити щось корисне — це вже перемога.

Сьогодні я стала більш вдячною і свідомою, сильнішою і впевненішою в тому, що разом ми здатні вистояти.

Ця війна змінила мене, як і багатьох інших українців. Але, попри все, вона не зламала. Навпаки, я відчуваю в собі більше сили і віри в те, що ми обов'язково переможемо.

І коли настане день нашої спільної перемоги, я знатиму, що цей шлях пройшла не марно.