Алла була вражена тим, що побачила, коли повернулась у Святогірськ після окупації: вулицями бродили худі самотні коти, люди ховались у підвалах, всюди були зруйновані будинки

До війни життя було гарним. Ми працювали з чоловіком. Наша донька навчалася в університеті. Усе було мирно і розмірено: ми отримували зарплатню, платили податки, спокійно жили. 19 лютого ми з чоловіком поїхали на оздоровлення до Азербайджану, а через кілька днів нам рідні сказали, що почалася війна. У нас уже не було змоги повертатися, бо аеропорт не приймав. Ми були вимушені знову оплатити квитки, щоб потрапити до Польщі. Зареєструвалися там. Наша дитина навчалася в Польщі, нам надали прихисток. Донька орендувала квартиру зі своїм хлопцем, і ми з чоловіком потрапили до них.

Ми ніяк не могли повірити, що таке сталося. У нас був дім у Святогірську Донецької області, і коли нам сказали, що це місто потрапило в окупацію, нам стало гіршати фізично. У мене почалися проблеми з ногами, чоловік також погано почувався.

Щойно загарбники відступили, я повернулася до Краматорська. Ми жили на два міста: Краматорськ та Святогірськ. Душа боліла, але потрібно було побачити, що там відбувається.

Навколо все було побите, погоріли будинки. На щастя, наш уцілів, хоча й був сильно пошкоджений. Як могли, ми залатали дах та паркан.

Наразі ми в Краматорську. Роботи як такої немає, тому вимушена отримувати допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Дуже дякую! Ця допомога зараз дуже важлива. Якби не вона, я не знаю, що б ми робили, тим паче - зі мною моя мама. Ми дуже вдячні, що благодійні фонди підтримують нашу родину та наше місто.

Мене шокував вигляд Святогірська. Це було таке місто, де відпочивала душа, а тепер усе зруйноване, навколо немає людей, і взагалі - дуже страшно: чи зможуть це все відбудувати. А вдвічі страшніше, що напав саме сусід.

Собаки з кішками худі тиняються, люди живуть в підвалах. А ми б, напевно, загинули, бо в нас у будинку немає підвалу - ми не будували. Дяка Богові, що коли бомбили, ми були за кордоном. Хоча й тепер страшно, бо війна ще не закінчилася, і в будь-який момент можуть початися бомбардування.

Мене зворушують вчинки людей, які, ризикуючи собою, допомагають людям похилого віку і вивозять їх. Хоча це нелегко – зазвичай, старенькі чіпляються за своє до останнього.  Був випадок у Сятогірську: коли бабуся відмовлялася їхати, то хлопець її просто на руки схопив і поніс до авто. Щира дяка нашим волонтерам, які допомагають літнім людям у скрутний момент.

Життя змінилося, і як буде далі – один Бог знає. Поки що живемо одним днем. Мені здається, що війна закінчиться, коли буде політична воля з обох боків.