Наталя виїхала з окупованого Смілого. Там залишились батьки її та чоловіка. А в будинку Наталі зараз живуть окупанти

До початку війни ми мешкали в маленькому селі Сміле, це Пологівський район. Сім'я наша: я, чоловік і двоє дітей, шести та дев’яти років. Війна до нас прийшла другого березня. Сусідню Кам'янку обстріляли з «Градів», і в наше село зайшли колони російської техніки. Того ж дня у нас повністю зникло світло, пропав Інтернет і мобільний зв'язок. Ми були відрізані від цивілізованого світу. Не було води й тепла. Без світла ми сиділи майже місяць. Виїжджати боялися, тому що було багато випадків, коли окупанти розстрілювали колони мирних жителів. Ми чули вибухи дуже часто. Коли летіла авіація і ракети на Маріуполь, ми все бачили на власні очі.

Виїжджати ми вирішили шостого квітня. Поїхали з села колоною з чотирьох машин. Дуже довго ми стояли в черзі на російських блокпостах. ДНРівці завжди просили сигарети, гроші, їжу. Російських солдатів ми не бачили. Були чеченці, буряти та інші малі народи росії.

Їхали ми колоною до Запоріжжя понад дев’ять годин. Ми до сьогодні перебуваємо тут. У селі залишилися батьки: мої та чоловіка. Наразі в нашому домі живуть солдати. Вони поселилися в будинку зразу після того, як ми виїхали.

Спочатку були чеченці, які залишили після себе великий бардак, потім буряти, які намагалися вивезти, викрасти якнайбільше: взяли одяг і взуття чоловіка, забрали навіть дитячі речі.

Зараз у нашому будинку живуть російські солдати. Вони дозволяють батькам приїхати до нас додому, щоб нагодувати собаку. Ставляться до них більш-менш нормально. Але ж у нас забрали дитячі меблі, дитячий одяг – усе. Вони не нехтували нічим. Тобто стіни в будинку стоять, але життя там уже немає.

Російська техніка в нашому селі рухається постійно: танки, БТРи їздять. Дороги вже немає. Деякі солдати, як розповідали батьки, ставилися до місцевих жителів більш-менш нормально, а інші грубіянили, намагалися красти, віднімати майно. Мені дуже болить за рідне село!

24 лютого ми були вдома. Коли я вранці прочитала, що введено воєнний стан, то дітей у школу й садок не відпустила. Чоловік пішов на роботу, а я весь час в Інтернеті моніторила новини. Був постійний страх. Десь, мабуть, 26 лютого ми з чоловіком поїхали в Кам'янку по воду та харчі. Постійно рухалися колони машин із Маріуполя (там проходить траса Маріуполь – Запоріжжя). Машини були забиті людьми, дітьми, які тікали з того пекла. У всіх у поглядах були відчай та страх. Після побаченого нам стало дуже страшно і виїжджати, і залишатися. Ці емоції зараз важко передати словами. 

Найбільше шокує терор - окупанти відкрито воюють із мирним населенням. У нас  за селом стояли «Гради», «Урагани», і вони постійно запускали снаряди. Коли в росіян спитали, куди вони стріляють, ті відповіли, що не знають. «А якщо ви влучите в мирних людей?» – «Нам усе одно». Ось це шокує. Людям байдуже до чужих життів. Вони знають, що перед ними житловий будинок, і все одно будуть у нього стріляти, бо їм за це платять. Люди втратили співчуття. Вони не розуміють, що відбувається. Просто приїхали на нас заробляти.

Зараз у мене в будинку живуть солдати з Уссурійська. Коли їх запитують, нащо вони сюди приїхали, кажуть, що гроші заробляти.

– А ти розумієш, що приїхав людей убивати?

– Але ж я за це гроші отримую.

– А якщо тебе тут вб'ють?

– Тоді моя родина отримає гроші.

Коли ми виїжджали, моральний стан був дуже важкий. Ми не знали, куди ми їдемо, чи повернемося додому, чи доїдемо кудись взагалі. Нам кожен блокпост давався важко. Під’їжджає машина, вони відчиняють двері й почуваються володарями всього світу. З автоматами лізуть в машину, щось шукають. Одні бачать дітей і просять пробачення, а іншим байдуже навіть до дітей. Шлях, який ми у мирний час долали за півтори години, зайняв дев’ять годин. Ми були настільки емоційно виснажені! І ця розгубленість уже восьмий місяць нікуди не дівається. Що робити далі? А якщо в Запоріжжі буде те саме, що й у нас? Куди тікати?

Під час війни, мабуть, по-іншому все сприймається. Наприклад, успіхи дітей у навчанні або їхні усмішки.

Намагаємося жити далі. Війна нікуди не поділася, вона завжди поруч. Іноді собі забороняємо радіти життю, коли на фронті усе погано.

Ми приїхали у Запоріжжя до родичів. Нам потрібен був день чи два, щоб зібратися з думками. Зараз орендуємо квартиру. Підтримка тут є, у Запоріжжі багато друзів із окупованих територій, родичів. Мабуть, через це і залишилися, бо їхати в якесь місто, де нікого не знаємо, і залишитись без підтримки – це дуже важко.

Моє майбутнє я бачу тільки на своїй землі, тільки в себе вдома і тільки з Україною. Я не хочу нічого російського і навіть чути про цю країну не хочу. Мрію повернутися додому, зробити ремонт у будинку, зробити щось для свого села. Можливо, відкрити власну справу, яка буде корисною для наших людей.