Соломія Патрикей, 11-г клас, Сарненський ліцей ім. Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сасинюк Наталія Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У повітрі запахло весною. Ще по ранках затягує калюжі тонкою кіркою льоду, а днями сніжить так, що не видно ні неба, ні землі, та підсніжники з пролісками на клумбах дбайливих господинь і вербові котики обабіч шосе промовисто підтверджують – весна прийшла.

Третя воєнна весна...

Згадую попередню. Як це здається було давно! Повільно тягнеться час, коли чекаєш, ой як повільно...

Тоді я зайшла у двір після уроків. Від злежаного почорнілого снігу та мокрої землі тягло сирістю. Сіро було і на душі. Зловила себе на думці: точно таким був двір першої воєнної весни. Боже мій!

Ми тоді думали, що все от-от завершиться. Ми всі так думали! А разом з тим молились, донатили, зустрічали на щиті та проводжали в останню путь героїв і знову молились, і знову донатили…

Як я хочу, щоб ця весна стала останньою воєнною весною. Останньою!

Закутана в ковдру, дивлюсь з ліжка у вікно. Рано ще вставати. Поодинокі сніжинки крутить вітер, наче не знає, куди йому: вліво, вправо чи кружляти їх довкола? Аж гуде: так сердиться. Раптом, наче скибу хліба, сірий ранок прорізує сигнал повітряної тривоги. Гірко посміхаюсь: і її я ніколи не хочу чути! Ні у фільмах, ні в реальності…

Що пишуть пабліки? А, забула, я ж їх видалила! Всі чати з новинами видалила. І не жаль. Хороші новини поширюються швидко.

Я хочу чути новини про хороше. Чути мамине, чи я вже вдома і що в нас смачненьке на обід, де я і коли прийду – від бабусі і дідуся, як мій настрій і коли будемо займатись англійською – від сестрички, де зустрінемось – від друзів, яка домашка – від однокласників.. Боже мій, як я скучила за хорошими новинами! Враз на очі набігають сльози… Що це я? Як там вчила мама? «Я забороняю силам темряви і зла наближатись до кордонів моєї України! Я поширюю небеса на цій святій землі!» - шепочу  і кріпну  у вірі. А зрадливі слізки все-таки пробіглись щоками.. Накотило.. Розпач змінився провиною: мені накотило! А як тоді Інзі Ігорівні?

Інга Ігорівна. Мила, усміхнена, завжди молода і красива – моя перша вчителька. Щоразу бачачи її у школі, дивуюсь тому, що роки йдуть і …повз Інги Ігорівни) Правда! Моя перша вчителька так само струнка, спокійна, з лагідністю в погляді. Та зараз в усій її поставі скорбота, яка і в її світлих очах, сумних-сумних.

Її старший син Дмитро з перших днів став на захист кордонів України – пішов добровольцем. «Мамо, а хто, як не я? Артем буде з вами, а я піду». Там, на фронті, старший лейтенант з позивним «Звір» врятував десятки побратимів під Бахмутом. «Фортеця Бахмут… Всі молитви наші тут…» - згадались слова з пісні Тараса Тополі… Для мене це лише пісня. А для тих хлопців, хто там був і звідти повернувся, це щемкі спогади, які б краще забути… Дмитро виніс не одного пораненого з поля бою. Востаннє це було 20 лютого 2024 року під Табаївкою: старший лейтенант Дмитро Свирид рятував пораненого побратима. Перед тим записав останнє голосове командиру 60 батальйону, в якому спокійно доповів ситуацію та подякував за піклування:

«Я на позиції, і буду тут зі своїми до кінця.. Криють з неба, живемо в окопах, ніяких бліндажів..Але знаю, що за нами 28 бригада і їм ще гірше... Стоїмо».

Я бачила Дмитра. Він приходив до нас у школу. До першачків Інги Ігорівни. Одягав на них бронежилет, розповідав про життя солдата. Мама розповідала, як горіли очки дітей гордістю за сина своєї вчительки. Як пишалися вони вдома, розповідаючи про Дмитра, який завітав до них на годину спілкування восени, на Покрову, якою щасливою була Інга Ігорівна, бо, бачачи на руках Дмитра своїх учнів, уявно бачила його вже татом у майбутньому..Не судилося..Доля. Доля стати матірꞌю Героя, сина, якому назавжди 30.

Я чула, як мама говорила Інзі Ігорівні (вони колеги): «З повагою до його вибору душі»…

Ми ж не просто так прийшли на землю. У нас є місія. Дмитро – Захисник. Герой. Сміливець, яких, як виявилось, серед нас сотні тисяч…Вони, наші Воїни Світла, віддали своє життя, щоб ми, ті, що лишились в Україні і живемо, виконали свою місію, своє призначення! Дмитро своє виконав. А я?

Історія Дмитра з позивним «Звір» змінила мене: я стала сильнішою, свідомішою, вдячнішою, добрішою і спокійнішою: все, що відбувається, правильно. Кожен на своєму місці, по-інакшому не буває. А це означає, що з нами Бог, і боятися нІчого. Жити треба. Любити треба. І, люблячи, відстоювати своє.

Мама вчила відправляти світло Творця загиблим душам, благословляючи їх, дякуючи їм. Я заплющую очі, знаходжу своє духовне серце, вдихаю з нього: «Отець Небесний, я віддаюсь Тобі. Назавжди».

Видихаю і «бачу» внутрішнім зором світлову доріжку..А там душі, як димки. Багато душ. І я звертаюсь до них: «Я бачу вас, я благословляю вас, я відправляю вас у світло Творця. Ви загинули, щоб жила я…»

І вже немає на душі сліз, а є тиха радість. Кожен виконує своє: діти, дорослі, жінки і чоловіки віддали життя, аби очистити нашу землю.

Нам, молоді, будувати нову Україну. В цьому усьому лише Любов.. Боже мій…Як все глибоко і водночас просто!

Вже час вставати. Та я ще хочу домріяти, налаштуватись на день. І мріється мені, що відкриє сонце своїми ключами – проміннями землю, зацвітуть пишно й урочисто садки, люди поклопочуться і засіють зелом свої городи, а діти повисипають на майданчики, що вже відпочили за зиму за їхнім галасом, – і життя продовжить свій переможний хід, бо кінець – то завжди початок! Я завершу навчання у школі, здам тести і вступлю у свій омріяний вуз! Я буду проявлятись в іншому закладі – це дуже цікаво: нове місто, нові друзі, нова я..

Тепло на душі від цих думок. Враз —  і настрій інший, і повітряна скінчилась!  Я посміхаюсь: чи то від сонячних променів, що вперто пробились крізь ранкові хмари на моє обличчя, чи то від таємного збігу і моїх щасливих мрій.  У душі я вже твердо знаю: все є добре, а буде ще краще. Я так хочу, бо я — співТворець!

  • Хай буде Світло і Мир Небесам!

  • Хай буде Мир Воді!

  • Хай буде Мир Землі!

  • Хай буде Мир, Радість і Щастя всім, хто любить Творця!  

Встаю. Йду жити ще один щасливий день мого життя. Дякую тобі, Дмитре!