Анна Сафронова, 10 клас, Центр дитячої та юнацької творчості Південноукраїнської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Василенко Оксана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми проводжали поїзд до Чехії. А потім швидка мала забрати Богдана до Німеччини на лікування. Наш клас увесь стояв на пероні, деякі батьки теж приїхали, щоб провести нашого воїна добра.

Дівчата схлипували, хлопці просто мовчали, а дехто натягнув на очі шапку, щоб приховати сльози. А Варя шепотіла якісь слова, її не цікавили всі ми, вона була там, разом з ним.

- Богданчику, ану почитай діткам казочку! – говорила вихователька в садочку.

І ми сідали на стільці, і слухали як читає казку Богдан. Він у п’ять років уже чудово читав, ліпив, малював. Він у групі був усім за вихователя. На Новий рік у п’ятирічної дитини найважчі слова і найдовший вірш, але всі знали, що Денисюк не підведе. Так, ніколи не підведе…

Потім перший клас, потім другий, четвертий, десятий… І він завжди лідер, завжди в центрі подій. Богдан був наш ангел-хранитель! Він умів налагодити дружню атмосферу в класі, мабуть тому, що дома в нього хороша родина. Вони постійно їздили відпочивати до Туреччини, кататись на лижах у Карпатах.

Після випускного ми довго не могли розійтися, все ходили вулицями міста, щоб побути разом ще хоча б годинку…

– Привіт, Владе, – почув я знайомий голос у телефоні. – Терміново хочу зустрітись. Справа «делікатна».

– Де ти пропав, друже? Не чути вже рік про тебе!

– Зустрінемось, усе розкажу.

– На нашому старому місці в парку о двадцятій, домовились?

– Так, – бувай.

По доріжці впевнено йшов зовсім незнайомий мені юнак з бородою. Він упевнено підійшов, засміявся, і я вгадав Богдана.

– Нічого собі! Це ти? – не приховував здивування я.

– А хто ж? Я, я, – міцно стиснувши мою руку промовив Денисюк.

– Ти як Брюс Лі! Нічого собі підготовка! Дай-но тебе роздивлюсь!

– Та досить уже! Виправдовувався Богдан. – Час такий. Інакше не перемогти.

Ми говорили довго і про все. Згадували шкільні роки. Богдан зізнався, що щойно закінчив Харківський університет імені Івана Кожедуба – єдиний в Україні навчальний заклад, який готує пілотів винищувальної авіації.

Хоча він відомий адвокат, працював за кордоном. Але вторгнення ворога, змінило життя Богдана кардинально.

Розповів він про курси підготовки в Англії, Німеччині, де вчать наших пілотів, і про бойові завдання і про втрати… Я слухав і захоплювався мужністю і відвагою Богдана. Він спокійно і без емоцій розповідав про все. Але в очах був сум і втома. Я згадав, що колись він тримав на собі весь клас, так зараз він захищає всю Україну.

– Є до тебе одне прохання, – трохи збентежено сказав Богдан.

– Звичайно, – кажи, – усе зроблю.

– Це, може, безглуздо писати листи, але я написав.

– Чого безглуздо? Романтично, навіть.

– Даня, передаси його Варі. Ми з нею посварились через мій вибір. Але я не можу по-іншому. Як я буду сидіти дома, коли ворог на моїй землі… Він помовчав і додав: – Вона заблокувала мій номер. Не хоче мене зрозуміти. А я маю важливе завдання, тому не знаю, як складеться моє майбутнє.

Ми міцно обнялися, помовчали хвилинку, і пішли кожен своїм шляхом. Я розумів, що інакше Богдан і не міг вчинити. Він завжди перший. Він і є той воїн добра, на якому тримається Україна.