Патрикей Соломія, 15 років

Учениця Сарненського ліцею №1 ім. Т.Г.Шевченка, Рівненська область, 10-Г клас

Вчитель, що надихнув на написання есе – Сасинюк Наталія Володимирівна

Моя Україна майбутнього

Ранок. Сіро за вікном. Калюжі. Вночі, видно, був дощ. Зрозуміло, осінь. Небо. Ангели, ви там? Хранителі неба і землі, попечителі усього сущого. Я знаю, ви там є. А ще вище є Той, який обрав мою землю, благословив і освятив. У чому ж благословення, коли війна? Бог нас забув, наші люди гинуть мучениками, наші діти плачуть, наша земля вигорана не плугом, а бомбами. Бої за Авдіївку, бої під Авдіївкою. Її нема, Авдіївки, просто нема! Перекоцані руїни там, а не населений пункт. Він був. Нема. Але його добре пам'ятатимуть у тисячах наших сімей: там востаннє пішов у бій чийсь тато, брат, сестра, мати, дядько, дідусь. Клята пам'ять. Таке не забудеш...

Господи… Але ж Ти там?

Отче наш, що є на небесах...

Червоне пасмо неба стає рожевим, міниться – поволі сходить сонце.

Хай святиться ім'я Твоє...

На пам'ять приходять десь з глибини серця слова: «Україно!» І луною  підхоплюють натхненні юні голоси. «Свята мати героїв!» - відгукується повтор луною. Так, це моя земля, вона свята. Тобою освячена, Господи, і людьми: Тарасом нескореним, Лесею непереможною, Франком неперевершеним. Свята моя земля!

Хай прийде воля Твоя, Господи, як на небі, так і на землі..

Моя воля – жити на своїй землі без страху та осуду в радості та любові. Вільний народе вільної країни –  слова найкрутішого Президента в історії.

Хліба насущного дай нам сьогодні..

Душа плаче за полоненими. Чи ж і на те воля Твоя, Господи, аби так карались Твої діти і мучилось тіло їхнє? Нема відповіді. Ніхто не може знати. Не знаючи, не бачачи самі, мусимо вірити іншим. Чи можна щось зробити, щоб вони відмучились і ожили? Світла їм дай, Господи, я прошу! Світло душі своєї я направляю вам, хлопці та дівчата… Плачу: ви там, щоб я прокинулась і донатила тут. Благословляю вас. Пам'ятатиму, скільки житиму, бо вдячна до неба. А……Небо..

Прости нам і їм (полоненим) провини наші та їхні..

За те прости, що чужинців покликали на свою землю, дали їм силу свою, землю свою, і дозволили святині красти, мову паплюжити, людей своїх ганьбити, дітей покручами та яничарами ростити. От тепер і відбуваємо за все. Тяжкі жнива. Розкаюємось. Платимо. Дорого.

Навчи, Господи, прощати винуватців наших...

Гиньте, воріженьки! А ті, які житимуть, прозрійте! Таке вам моє слово. Коли в безумстві божевільний накоїть та очнеться, то вже божеволіє від скоєного. Прозріння завжди тяжке. Тож прозріння вам, кати мого народу! Скорішого, праведного! Щоб гріхи, як дорожні знаки пролітали. Щоб голова розколювалась від усвідомлених жахіть. Щоб на руках кров проступала від злочинів своїх людей. І куди б не йшли/їхали, чули зойки закатованих. І з таким живіть. Довго живіть. Спокутуйте.

Обережи, Господи, від спокуси...

Помста – то не наше. Ти, Господи, наш праведний месник, а прозріння – наш вірний помічник. Обережи, Господи, від спокуси втомитись відстоювати своє і своїх, забути, хто є хто і за що загинув. Моя земля – то життя моє, то щастя моє.

Визволи, Господи, від лукавого...

Загартуй серце моє – я частина твоя. А землю Ти дав мені, на якій споконвіків рід мій жив. Чув гомін Софії, дзвін Андріївської церкви, йшов на прощу до Лаври і говів у піст. А розговівшись, славив Україну, поминав рідні душі. І так велося тисячі літ на моїй землі, і так буде ще тисячі літ.

Бо Твоя є сила, слава і воля навіки-вічні. Амінь.

Зійшло сонце.

Благословенна будь, моя Україно! Благословенне хай буде усе суще на землі, усі добрі люди, я!

Українське сонце зійшло...