Вовчук Тимур, 14 років
Харківський ліцей №62, 9-А клас.
Учителька, що надихнула на написання есе - Юрченко Олена Михайлівна.
Війна. Моя історія
Цей перший день війни… І в думках з того дня одне тільки слово – «ніколи». Ніколи я не чув таких вибухів, ніколи я не бачив такого жаху в очах рідних, ніколи нехай такий день не повториться. А ще пам’ятаю калину під вікном. То був вже не перший день війни, і калина наша похилилась. Ні, не від рясних ягід, а від рясних обстрілів «Градами». Шматки металу летіли по подвір’ю, сипалось скло, мов льодяні бурульки розбивались.
Ми сиділи в погребі, і я з усіх сил робив вигляд, що мені не страшно. Але батьки бачили в моїх очах жах. Вони хотіли мене захистити від цієї страшної навали ворога, і не знали, що цей день розтягнеться на роки. Ніколи я ще не бачив стільки людей на вокзалі. Ніколи не мандрував моєю рідною Україною в суцільній темряві в нікуди. А потім були міста, які розкривали свої обійми, щоб зігріти наші холодні від болю серця.
Були Вінниця, Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ. Як я мріяв подорожувати Україною, як хотів милуватись її просторами. Та ця подорож не гріла душу, бо залишився в пеклі обстрілів мій дім, мої близькі. Навіть «тіні забутих предків» у Верховині не змогли відволікти мене від туги за домівкою, за рідним Харковом. Ці три місяці здавались нескінченними.
А потім почався ще довший шлях додому. Була Полтава, така щира, зі смачними варениками й широкою Ворсклою. А на березі школа, в якій ніхто не вчився, а з ранку до вечора переселенці плели сітки для фронту.
Таке страшне слово «переселенці». Це ніби взяли дерево, вирвали з корінням і посадили в іншому місці. Воно й живе, але не квітне. Так і ми жили думкою про повернення додому.
І цей день настав. Ми поверталися в рідний Харків! Поверталися додому і наш пес, і кішка, які теж разом із нами тікали від обстрілів. Тікали, бо одна з ракет вбила сусідського собаку. Поверталися в такий рідний Харків, який називають нескореним.
А потім була зустріч із рідними, з домом, стіни якого хотілось обійняти й сказати: «Дякую, що вистояв, що чекав і дочекався». І була калина, яка кожною гілочкою тягнулась до сонця. І це було диво. А коли я побачив під кожною гілочкою кілочок, я зрозумів слова з пісні: «А ми тую червону калину підіймемо…». Це моя прабабуся, яка у свої 84 роки втекла з окупації в Балаклеї, поставила ці кілочки. Це вона підняла гілочки. Бо не може по-іншому. Сама схилена до землі, але не підкорена окупантами, вона покинула свій дім з однією торбинкою в руках, а там, у Балаклії, залишилось все, що було в її житті…
Мій рідний Харків дочекався нас. Але зустрів чорними плямами спалених висоток Північної Салтівки, горами цегли замість домівок у моїй Великій Данилівці. Це те, що вже неможливо підійняти. І навіть моїй чарівниці-прабабусі несила повернути все, як було. Як було – вже не буде… Але крок за кроком моє рідне місто відроджується. Адже найбільший його скарб – це люди, харків’яни. І один із них – я.
І досі рвуться ракети, і досі гинуть люди. До цього не можна звикнути… Цьому треба протистояти! Той зимовий день змінив наше життя, але не змінив нас. Ми залишаємось вільними, хоч за це платимо високу ціну. Ми ніколи не забудемо тих, хто боронить рідну Україну, і не дозволимо зробити з нас переселенців. Ми на своїй землі, і червона калина буде розквітати біля моєї домівки кожної весни.