Луференко-Арамян Анастасія, 16 років, учениця 11 класу школи №300, м. Київ

Вчительки, що надихнули на написання - Погуца Оксана Василівна, Дубас Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого – найгірший день в житті кожного українця.

Різкий звук вибуху… Темрява… Тремтіння будинку… Перелякана молодша сестра, яка міцно тулиться до мене… Перші хвилини початку війни назавжди засіли в моїй пам’яті.

Ми з сестрою спали разом тієї ночі. Вона попросила мене лягти поруч, хоча ми завжди спали окремо. Почувши вибухи, ми відразу побігли в сусідню кімнату до батьків. Мама стояла поруч із татом та плакала, а він мовчки збирався на роботу. Вона просила його нікуди не їхати, але він посміхався і казав, що це всього лише бойові навчання. Тато до останнього не вірив у те, що почалася війна.

На той момент я, мабуть, не зовсім усвідомлювала, що відбувається. Була спокійна і взагалі ніби нічого не відчувала. А за деякий час нам зателефонували знайомі й сказали, що робочий автобус батька розстріляли. У цей момент у мене земля зникла з-під ніг. Я подумала, що втратила найріднішу людину. Саме тоді я почала плакати й нарешті усвідомила, що почалася війна.

Згадую свій стан: у голові туман, порожнеча всередині, я нічого не відчувала, окрім болю… Я просто сиділа склавши руки, бо вже не бачила жодного сенсу бодай щось робити.

Але за дві-три години мамі зателефонували з незнайомого номера. То був тато! Я ніколи так не раділа! Це була найкраща мить за все моє життя!

Тато сказав негайно зібрати речі та їхати з міста. Усе наше життя вмістилось у десять рюкзаків. На той час моя старша сестра зі своєю сім’єю жила в Херсоні, а брати - в Харкові та Києві. Ми були розкидані по всій Україні... За пів години підірвали міст, яким ми їздили до Харкова.

Перші години всі знайомі писали, запитували як ми, яка в нас ситуація. Згодом більшість перестала писати, а з деякими я взагалі припинила розмовляти.

Ми з родиною прожили в окупації чотири місяці. Це були найжахливіші місяці в моєму житті.

Через два тижні з початку війни в нас вимкнули світло, деякий час взагалі не було зв’язку, пізніше він з’явився, але нам доводилося виходити в поле, щоб подзвонити комусь.

Здається, я бачила все: як руйнується життя людей, як дев’яносторічна бабуся змушена була їсти траву декілька місяців, як люди запивають горе горілкою, сходячи з розуму. Над нашим будинком щодня вранці та ввечері літали літаки, скидаючи ракети. Деякі з них влучали на подвір’я нашим знайомим.

Я зрозуміла, що сама війна - це жахлива подія, але те, що я бачила на власні очі - в сотні раз жахливіше.

Я дуже горда за свою сім’ю! Ми не втрачали надію на краще, трималися разом, допомагали іншим.

Нам дуже пощастило, що в нас був свій город і худоба. Якби не це, ми б не вижили, мабуть, і не змогли б допомогти іншим.

Вночі ми усі разом збиралися в одній кімнаті, запалювали свічку та розповідали різні історії. Так ми коротали час і намагалися тримати позитив. Можливо, це прозвучить дивно, але завдяки усім цим подіям ми стали ще більш міцною сім’єю.

До війни я була дуже тиха і не могла приймати важливі рішення, але 24 лютого я змінилася. Я намагалася не показувати свій страх рідним, запевняла всіх, що все буде добре, що ми сильні та разом усе зможемо. Навіть тато сказав, що якби не моя підтримка, то, мабуть, він би взагалі опустив руки. У мене з’явився стержень. Щоб захистити свою сім’ю і рідних, я готова була навіть піти воювати. І якщо потрібна була б одна жертва для того, аби закінчилася ця війна,

я би без роздумів віддала своє життя задля захисту близьких мені людей. Я щоночі молилася Господу, просила, щоб усе це закінчилося та моїх рідних оминуло лихо.

Я подорослішала за місяць.

Зараз ми виїхали звідти, але інколи я прокидаюся серед ночі, бо здається, ніби щось летить... Після пережитого я знаю, що ціннішого за життя немає нічого. Треба цінувати кожну мить, адже вона може обірватися будь-якої хвилини. Усі ці події розділили наше життя на «до» та «після». Завдяки їм ми змогли зрозуміти багато речей та усвідомили, що мир - це життя, свобода, радість, щасливі миті та рідні люди, які завжди поруч.