Білоножко Вікторія Андріївна, 16 років, студентка Фахового коледжу «Універсум» Київського університету імені Бориса Грінченка, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Груздьова Олена Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна торкнулася всіх українців. Всіх. 24 лютого, після того, як відбулось повномасштабне вторгнення і ми опинились у страшному бойовику, ніхто не усміхався. Ми сиділи тихенько, мовчазно, затупившись у телефон. Кожен з нас писав своїм рідним, щоб дізнатися, чи живі. Деякі навіть дзвонили далеким родичам з росії, щоб розповісти всю правду про наше становище. Та нас ніхто не чув. Не важливо, які фото та відео ти надсилаєш – все одно ж скажуть «фейки». Зараз вже не лютий, але холодна зима і спогади про жахи війни будуть жити з нами завжди. Будемо до кінця днів згадувати, як одна ніч змінила долю, як перший вибух переписав майбутнє, як мамині сльози порвали на шмаття душу.

Я, як дитина розлучених батьків, мала обрати одного. Моє серце боліло, коли я крізь істерику не могла прийняти рішення. Згадую, як піднялися з бомбосховища до квартири, і я поспіхом їла кривий бутерброд, запиваючи чаєм, поки моя мама збирала валізи для мене, бо я обрала не її.

Йдучи до машини, я намагалась запам’ятати кожну дрібничку, що оточувала мене все життя на вулиці і в стінах рідної оселі. Та я нічого не бачила. Сльози заважали. Ніхто не знав, що буде далі.

Я сідала до машини і запевняла маму, що моя обіцянка звозити її у Париж обов’язково здійсниться. Обіймати людину востаннє дуже важко, чи знали ви? Серце кривавить, а час зупиняється. Я не хотіла відпускати її тіло. Чула якийсь довгий крик, а ще горло чомусь боліло. А потім зрозуміла, що це кричу я.

Наступ на Київ був зупинений. Місяць просидівши з татом в іншому місті, я заспокоїлась. До одного дзвінка. То була мама, яка вирішила всією сім’єю виїхати в Німеччину на деякий час. Вона спитала, чи не хочу я поїхати з нею. З підборіддя знову крапало. То були мої сльози. Я наче знову повернулась на початок, де мала обирати. Обидві сторони благали мене лишитись з ними. Протягом доби мої думки склалися в одну картину. Я зрозуміла, що на цей раз дуже потрібна мамі, бо зовсім ніхто не володіє іноземними мовами. Я ж знаю на достатньому рівні англійську і трохи німецької. От тепер я дійсно маю бути поряд з мамою.

В іншій країні я була перекладачем між родиною німців, що взяли нас до себе, і моєю. Ми готували їм борщ, налисники, салатики… І вони були дуже ласкаві до нас, гуляли, дарували іграшки малим, зібрали для нас одяг зі всього маленького села, де ми знаходились. Ми відсвяткували Великдень за їхніми традиціями і декілька Днів народжень. Нас дійсно полюбили, тому, коли в червні ми вирішили їхати додому, всі плакали.

Сьогодні ж я займаюсь з театром арттерапією для наших військових, бо музи не мовчать.

Ми ціле літо готували програму і у вересні нарешті поїхали з усіляким смачненьким до київського медичного закладу, де зараз на лікуванні перебувають бійці з різних напрямків.

От настав момент і ми побачили перед собою їх. Виступ почався, та не могли мої партнери по сцені і я сама, в ролі України-матері, стримати свої емоції.

Ти дивишся на них і навіть не можеш уявити, де вони побували і які жахіття бачили на власні очі.

Ми стоїмо. Співаємо про Маріуполь. Кричимо: «За незалежність! І за волю! І за свою честь!». Мені пощастило, що не мала сольного вірша на початку програми. Дівчата виходили і розповідали їх в істериці. Вирішила не дивитися я на воїнів, доки не почалась більш весела частина нашого виступу, бо якщо почну ридати – зупинитись не зможу. Нас насварили викладачі за те, що ми дали волю емоціям. Тому у наступному відділені ми залишались більш спокійними, просто були щасливі, бо можемо побачити усмішку людини, яка готова віддати найцінніше – життя.