Приймак Анастасія, 9 клас, Опорний заклад "Торецька ЗОШ І -ІІІ ступенів №6" Торецької ВМА Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крилова Олена Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Крізь сон чую голос мами. Вона схвильовано і ледь чутно повторювала: «Війна… Не може бути… Війна… Ні-ні…». Спросоння не розуміла, що відбувається, і навіть уявити собі не могла, що в моєму житті може це статися. Війна здавалася мені чимось нереальним, наче існувала лише в історичних книгах, фільмах чи то новинах про інші країни.

Та коли війна прийшла до нас, усе змінилося:  уже не було води, то зникала, то з’являлася напруга, потім не стало газу. Мама постійно дивилася новини. Вона була перелякана та прислуховувалася до сторонніх звуків. Мені це здавалося незвичним, але я думала, що все якось налагодиться.

Продовжувала навчатися онлайн та спілкуватися з друзями у звичайному режимі. Але потроху мамині хвилювання почали передаватися й мені.

З’явилося багато нового: повітряні тривоги, гучні вибухи та руйнування, паніка навкруги. Люди скуповували все, що було в магазинах, зносили воду та облаштовували підвали й бомбосховища, забивали вікна фанерою й завішували ковдрами, щоб не поранили уламки. І постійні вибухи, вибухи, вибухи… Усе частіше доводилося спускатися в бомбосховище, а вночі від страху й нервового збудження не можна було заснути.

Я бачила, як втомилася мама, але вона намагалася бути сильною.  Іноді чула, як вона крадькома плаче у своїй кімнаті…

Настали найжахливіші дні в нашому житті. Здавалося, що це не скінчиться ніколи. Ми вирішили евакуюватися, покинути те місце, де були щасливими. Перед від’їздом сиділа у своїй кімнаті та вдивлялася в улюблених ляльок, письмовий стіл, книги, обережно торкалася ліжка, подушки –  прощалася з ними, не усвідомлюючи, що назавжди.

Прощалася зі своїм дитинством…

Ми покинули наш дім. Дорога була важкою й довгою. Дві родини в одному маленькому автомобілі. Тісно. Душно. Усі мовчали. Я ще ніколи не бачила стільки машин, переповнених наляканими людьми, які тікали від війни. Здавалося, що цей затор не скінчиться. Водій, як міг, заспокоював, казав, що за останній час він неодноразово був у подібних заторах, допомагаючи родинам виїхати в безпечне місце.

Нарешті ми опинилися в Дніпрі, але зрозуміли, що для цього шалено дорогого великого міста в нас просто не вистачить грошей. І тому поїхали до Кам’янського, де винайняли невелику квартиру.

Перші дні ми були здивовані контрастом між нашим Торецьком та Кам’янським. Тут працювали магазини, базари, перукарні, було багато дітей на вулицях, життя йшло своєю чергою. На повітряну тривогу майже ніхто не зважав. А я здригалася від кожного гучного звуку. Невдовзі нам знову довелося переїжджати. Цього разу ми опинилися у Верхньодніпровську –  маленькому містечку, чимось схожому на наше. Нарешті ми трішки заспокоїлися й стали чекати на найшвидше повернення додому.

Пішов третій рік, як ми тут живемо… Надія на повернення почала поступово згасати. За цей час багато що змінилося та трапилося. Моє дитинство залишилося там, удома, - я подорослішала.

Мама посивіла. Ми назавжди втратили близьких. Наша домівка згоріла, а любий серцю маленький затишний Торецьк було вщент зруйновано.

Ми з мамою залишилися самі. Звичайно, навколо багато людей - добрих, привітних, усміхнених. Вони заспокоюють нас, кажуть, що все буде гаразд. Але мені так хочеться зустрітися зі своїми сусідами, однокласниками й побачити тих, хто роками був поруч. Це та заповітна мрія, яка зігріває мене 1000 днів війни.

Я вірю, що смуток минеться, а війна закінчиться.

Знаю, попереду мене чекає ще багато випробувань, але мені вже не страшно, бо цей шлях дав зрозуміти, що ми зможемо все подолати. Війна навчила мене цінувати кожну мить, кожну людину, яка поруч. І головне - не здаватися. «Людина – що цегла: обпалюючись, вона стає твердою» (Б. Шоу). Нас обпалила ця війна.