Ми жили у Маріуполі в квартирі на 7-му поверсі. Я, чоловік та двоє синів, зараз їм 9 та 14 років. Почалась війна, нам с чоловіком прийшлось шукати воду та їжу для дітей. Ми всі постійно ховались від снарядів, котрі скидали літаки. Один з них влучив під наш дім рано в ранці, весь дім, меблі, двері, вікна, стіни все перевернулось разом із нами. Потім все загорілось, і горіло два дні. В нас нічого не залишилось.
Під обстрілами ми пішли шукати хоч якесь укриття. І оселилися у коридорі багатоповерхівки на районі недалеко від нас. Знов постійні обстріли, та знов пожежі, котрі тушили, чим могли, бо води не було. Всі брудні в золі, змерзлі та напугані, ми вирішили бігти з міста.
В нас така нагода з'явилась, коли ворожі воїни прийшли в цей дім, а потім йшли далі, але обстріли з літаків припинились. Ми знайшли машину і спробували виїхати з міста. Ми не знали про зелені коридори, зв'язку не було.
Машину почали обстрілювати. Але ми вціліли, і виїхали до Запоріжжя. Дорога через 15 блокпостів зайняла в нас цілий день. Ми з чоловіком плакали від щастя, коли побачили наш прапор! Наш рідненький двоколірний!
Потім ми поїхали в Чернівці, і нас прихистила церква, і розмістила в селі неподалік міста.
Найстрашніше - це відчуття, що ти або рідні можуть загинути щохвилини. Відчуття страху та холоду, що тебе трясе постійно. Це відчуття і досі зі мною, хоча пройшов вже рік. Ми всі тепер боїмося звуків літаків. Просто паніка і мурашки по спині.
Не вистачало води, ми збирали і топили сніг. Іжі було дуже мало. Їли 1 раз на день.
Сини постраждали під час війни, психологично діти дуже замкнуті стали та агресивні, бо пережили пекло разом з нами, бачили повсюди трупи, і своїх друзів втрачали. Ми жили в коридорі чужого будинку, де постійно після обстрілів гинули люди. Вони лежали недалеко у дворі. Діти дуже боялись, що ми теж загинемо, особливо коли ми з чоловіком виходили шукати воду та їжу.
Людей ставало все менше. Домівка зі всіма речами згоріла, вони цілими днями сиділи в куточку в коридорі, подалі від місць, де колись були вікна. Ми постійно плакали і не спали, бо обстріли не кінчались, і був холод, котрий до кісток пробирав, і нас всіх трясло.
Я зараз намагаюсь працювати з дітьми і по трошку виводити їх із стану страха. Чоловіка забрали воювати. А ми з синами всіма силами допомогаємо країні. Волонтеримо. І сподіваємось на перемогу.
