Дереновська Софія, 11 клас, Ліцей №6 Подільського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Наталія Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Ці слова викликають у кожного з нас безліч емоцій і образів, що залишилися у памʼяті. Для мене це не просто цифра, це відлік часу, який став переломним у житті кожного українця. 1000 днів – це не просто час війни, це шлях боротьби, болю, надії і змін.

24 лютого 2022 року – день, який назавжди розділив життя українців на «до» та «після», день, коли наше життя перевернулося з ніг на голову, день, коли кожен з нас визначився зі своєю національною позицією, день, який змінив нас назавжди…

Четверта ранку, а якщо бути точними – 3:55. Пролунав перший вибух… Я міцно заснула з тривогою на душі, але того ранку не спав ніхто. Досі, згадуючи той день, по моєму тілу пробігають сироти. Це вже не змінити ніколи… 

Ті, хто перебували у місті у цей роковий час, мене зрозуміють. Я розплющила очі і побачила страшну картину: дорослі метушаться, мама налякана, вона хапає мене за плече та починає міцно стискати його, намагаючись мене підняти з ліжка.

Тоді я не відразу зрозуміла, що сталося, не усвідомлювала яка відповідь чекає на моє питання: «Що сталося?».

Я памʼятаю цей день досконало та точно. Ми швидко збирали валізи, не маючи розуміння які саме речі брати, надовго ми поїдемо та куди? Я вхопила телефон та почала дуже швидко набирати текст. Перші люди, яким я написала – це мої найкращі друзі. У нашому спільному чаті почалося бурхливе обговорення, усі були на емоціях, усі піддалися паніці…

О пʼятій ранку ми сіли у машини та рушили… «Куди?», –  спитаєте ви мене. А у ті хвилини ніхто не знав куди…

Дорогу з дому я не забуду ніколи. На вокзалах усіх країн, через які ми їхали, були волонтери, які годували нас та надавали засоби першої допомоги, гігієни. Ми їхали від однієї країни до іншої.

Перебуваючи в Європі у перші дні, я відчувала себе неспокійно. Їжа мені не смакувала, я не звертала увагу на архітектуру, на людей, на погоду. Мої друзі залишилися у Києві, вони там потребували допомоги… 

Мені було неймовірно складно, адже це інші країни, інші мови, менталітет, звичаї і традиції.

У Варшаві, де ми зупинилися, все по-іншому. Я сумувала за рідними вуличками, якими прогулювалася увечері, та за стінами рідної школи, за вчителями. Мені хотілося написати їм та поцікавитися їхнім станом, як вони живуть та де перебувають…

Поляки соромилися запитувати у мене про ситуацію в Україні, адже бачили, що мені болить, болить у глибині душі. Вони сиділи в колі та уважно слухали, не наважуючись мене зупинити. Я розповідала польською мовою, і через це було ще важче про це говорити. Я почала плакати, вони всі обіймали мене, тихо промовляючи, що я в безпеці, що вони поруч та допоможуть із будь-чим.

У той момент у мене виросли «крила», я знайшла у собі сили продовжити свою розповідь та крокувати далі по життю. Хоча душею й серцем залишилася у Києві 24 лютого 2022 року.

Я втратила кількох близьких друзів, які пішли на фронт і не повернулися. Їхні обличчя, усмішки, наші розмови  – усе тепер лише спогади, які я бережу. Але їхня жертва не була даремною. Вони боролися за майбутнє, за свободу, за нас усіх. І я відчуваю обовʼязок продовжувати цей шлях, бо саме це і є справжнє вшанування їхньої памʼяті.

Не обовʼязково бути на лінії фронту, щоб бути корисним у боротьбі за майбутнє країни.

1000 днів війни навчили мене багатьом важливим речам: цінувати кожен момент життя, кожного близького, кожну мить тиші. Війна показала, що найважливіше – це не матеріальні речі, не комфорт чи особисті амбіції. Найцінніше – це життя і свобода, які ми тепер вміємо по-справжньому цінувати. Ми вже ніколи не будемо такими, як до війни. Ми стали більш сильними, мужніми та згуртованими.