Мірошник Роман, 11 клас, Білоцерківський академічний ліцей "Вектор"-гімназія №18 Білоцерківської міської ради Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Майстренко Оксана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Нарешті небо заплакало… Заплакало  рівними, тихими осінніми дощами, і радіє припалена сонцем трава, радіють квіти, які змарніли, як марніє від прожитих літ людина, виблискує вимита дорога, що веде туди, де ховаються радість і приємні спогади про рідне місто, про наше безтурботне , світле у своїх бажаннях і мріях дитинство. Як було тоді тепло і затишно…

А небо все плаче, та не радіють тим дощам матері, не радіють їм їхні сини, які  стоять у мокрих фронтових окопах і тримають небо над нами, як ті Атланти.

Два різних світи, між якими глибочезна, безкрайня прірва.  А небо плаче…  Щось подібне відбувається й в моїй душі, адже вона розділилася навпіл, і нестримні пекучі спогади виринають знову і знову…

1. Очікування неминучого

З кожним новим днем лютого ситуація все більше розпалювалася, все частіше ми чули  новини, пов'язані з війною: колони військової техніки біля кордонів з Україною,  заспокійливі інтерв’ю, але найдивніше - мобілізація у лднр. Це казало багато про що.  Ми з моїм другом вірили у початок війни, я вірив головою, але не душею, не внутрішніми переконаннями. Невже це може статися в 21 столітті?

Пам'ятаю, коли з'явилася заява Пушиліна, звучала вона приблизно так:"Кордони Донецької народної республіки - це межі Донецької області", після того я ще більше почав  остерігатися початку війни.

Війна. Починаючи з 2015 року, війна була на достатній відстані від міста, щоб я не знав, що це таке. Рідкісні ротації військ і техніка на залізничних платформах нагадувала про те, що в 25 кілометрах інше життя, але цієї відстані завжди вистачало, щоб не бачити і не чути його.

2. Останній місяць вдома

Ранок 24 лютого. Від чого я прокинувся?  Приблизно о 6-7 крізь сон я чув, як батьки про щось нервово говорили, і раптом чітко почув фразу: «Під Щастям йдуть бої». За лічені секунди я почав розуміти, що відбувається. Повне усвідомлення прийшло через невеликий відрізок часу. Вже не пам'ятаю точної дати,  це були перші дні війни. Наша ЗРК "Стріла" зайняла позицію на околиці міста і незабаром була знищена... Швидше за все, хтось із місцевих скорегував.

З вікна моєї кімнати відкривався краєвид на дорогу, там часто проїжджали колони бронетехніки з піднятими прапорами, солдатами на броні.  Що сталося з цими солдатами через годину?  День? Тиждень, місяць?

Лінія фронту поступово відкочувалась, не було точного розуміння, де саме вона перебуває. Але, варто відзначити той факт, що обстріли міста практично не проводились. Час від часу було чутно залпи гармат, пуски пакетів градів, робота нашої зенітки.  Тато працював хірургом, у лікарню все частіше привозили поранених, контужених та вбитих.  

3. До зустрічі, рідне місто

Ну що, ось і прийшов той день, коли настав час залишати місто, це було 24 березня 2022 року. Того дня мені запам'ятався один момент:  на виїзді з міста стояв блокпост,  паралельно з яким були руїни.

Руїни якогось заводу чи бази, вигляд нагадував голлівудський фільм: шматки плит, бетону, арматури і дим, який піднімався над цим. Поряд багато машин вишикувалися в ряд, щоб покинути місто.

4. Життя людини, а не суспільства

Зрештою,  я опинився в місті Біла Церква.  На перший погляд, можна подумати про те, що зараз буде "happy end,  але…

Чи мені важко? Так, важко. Чи мріяв я про таке життя? Ні. Чи були гірші часи? Ні. Це найчорніший, найтемніший, але я вірю, що в нас буде майбутнє. Я кажу нас, бо таких, як я багато, і мій шлях не закінчено.

Такої незламності і нескореності я давно вже не бачив, а віра і надія чомусь були зі мною завжди поруч.

Мій стражденний, сильний , святий народ обов’язково переможе, бо ж щомиті в небеса злітають молитви, омиті материнськими сльозами, а такі щирі молитви за своїх дітей і за свою країну  не можуть  бути не почутими згори.