Війна для нас почалася у 2014 році, але моя сім’я постраждала в січні 2015 року, коли дуже бомбили Світлодарськ. Дітей із міста вивезли, зокрема і моїх онуків, а в місті залишилися дідусі, бабусі й чоловіки, які працювали на Вуглегірській ТЕС. Увесь тиждень жили в підвалах. Хвилювалися, коли вивозили дітей, не могли дочекатися, коли вони доїдуть до Артемівська [Бахмута], щоб там їх пересадили в інші автобуси. Ми тричі заходили й виходили з Будинку культури, тому що дуже бомбили три дні, коли вивозили діток із міста.

У мене на руках залишився паралізований чоловік і син із зятем, які працювали на станції. Обстріляли станцію, перебили нам газ, не було ні опалення, ні освітлення, ні води гарячої, ні холодної.

Ми готували їсти на вулиці, палили багаття й намагалися хоч якось підтримати наших чоловіків, які відновлювали станцію. Вони працювали цілодобово, а ми стали волонтерами.

На наші біди першим відгукнувся Рінат Ахметов. Ми отримали від нього пакети з харчами, і волонтери стали розносити їх бабусям, які залишилися. Багато з них були лежачі, дехто погано ходив. І ось ці 500 пакетів ми розносили, завантажували в машини під бомбардуванням, із нами навіть був присутній голова міськвиконкому. Нас просили заходити в Будинок культури, бомбили дуже сильно, але ми впоралися зі своїм завданням і розвантажили машину.

І в цей же день усі дівчата, які не виїхали з дітьми й залишилися, допомагали.

Ми забезпечили продуктовими наборами 500 осіб. Усі говорили Рінату Ахметову велике спасибі, тому що в той момент люди залишилися без світла, без газу, без води. Підвезення продуктів у нас тоді не було.

Уже потім приїжджали машини, після того, як почали завозити перший хліб.

Водії нам говорили, що на блокпостах їх не пропускають сюди, тому що дуже бомбили. Ми вижили завдяки допомозі. Допомога була хороша: і масло, і цукор, і крупи, і консерви були, - бабусі дуже дякували. Тим, хто не міг вийти, наші волонтери готували їсти. Із тими, хто міг спускатися, ми точно так же сиділи в підвалах. Бігали до бабусь, готували їм їсти, розносили їжу.

Велика подяка Рінату Ахметову. Якби не він, наше місто не вижило б без цих продуктових наборів, у магазинах було порожньо.

Ми не могли дочекатися [коли вивозили дітей], їх бомбили по дорозі, будь-якої миті снаряд міг влучити в автобус. Їхали, звичайно, з міліцією, але ж снаряд летить, він не бачить, куди.

Багато бабусь, зокрема і я, дуже посивіло за ці три дні, коли вивозили діток.

У нас були зруйновані будинки, вилітало скло. Ми склили вікна, плівкою нам допомогли. Своїми силами все забивали, людям допомагали. Це був лютий, холодно. Тому намагалися як могли.

Кожній бабусі й дідусю, які не могли виходити, ми розповідали, що місто ціле. Утішали, що все обов’язково налагодиться і буде добре, підбадьорювали їх. Постійно з ними розмовляли на тему, що це все скоро закінчиться. Не може так довго бути війна, усе буде добре, тобто надавали психологічну допомогу.

Я не могла нікуди переїхати, у мене був паралізований чоловік, тому ми із сином тільки могли в підвал [піти]. І там облаштовувалися, почали туди матраци [приносити], стільці, тобто робили там однокімнатні квартири. Онуки з донькою виїжджали. Ми залишалися вдома. Треба було допомагати синові й зятеві, їх хтось повинен був годувати.

Снаряди влучили в станцію, перед цим у нас станція згоріла, і її тільки відновили. Усі чоловіки працювали цілодобово.

Два роки тому в нас влучили в середню школу, в одинадцяту. Саме йшли заняття. Уже багато людей повернулося, багато діток повернулося, і снаряд влетів в одинадцяту школу. Поки добігли туди, у всіх же там онуки, діти, це було щось... Але [рятувальники] приїхали, швиденько снаряди забрали.

У нас досі стріляють. Позавчора дуже сильно стріляли. Сьогодні начебто тиша. Ми ще не можемо звикнути. Ми лягаємо спати й не знаємо, встанемо вранці чи ні, тому що о шостій годині в нас підйом, о дванадцятій ночі відбій. У нас постійно стріляють. У нас навіть діти починають розрізняти, від нас стріляють, чи це до нас прилетіло. Звідки б’ють: або з танка, або з гармати, або з гранатомета. За ці сім років уже все добре вивчили.

Світлодарськ знаходиться в 20 км від Дебальцевого і в 20 км від Артемівська. Ми на лінії розмежування.

Ми навчилися вистоювати і ще підбадьорювати бабусь, щоб вони не плакали. Заспокоювали їх, проводили дихальні гімнастики. Бувало таке, що бабуся каже, що з серцем погано. Ми їй не тільки пігулку, ми її словом підтримаємо, подихаємо з нею. Бабусі легше стає, вона починає посміхатися.

Ми як психологи були. Приходили і з ними і малювали, і писали, і співали. Була така ситуація, коли я прийшла до бабусі, а вона плаче і каже: «Сьогодні поганий сон наснився. Я не можу додзвонитися до сина, у мене скінчилися гроші». Я кажу, які проблеми? Ми зараз наберемо з мого телефону, і ви поговорите із сином. А він довго їй не телефонував, і тут сон. Ми набираємо сина. А він зламав ногу і лежить в лікарні, коли падав, втратив телефон. Не телефонував, а потім знайшли телефон і принесли. Поговорили, а бабуся мені:

«Людмила Сергіївна, ви мене повернули до життя, думала, що я вже не жилець на цьому світі. Немає сина – і мене не буде».

Ось такі в нас ситуації були. Прийдеш до них, поговориш, приголубиш, ручку погладиш – стає легше, і вже добре.

Бабусі розповідають усе, від початку, як народилися, як гуляли, які женихи були, як заміж виходили, усе не переслухаєш. І бабусі добре, що згадала. Приходжу й кажу: «Маріє Іванівно, наступного разу як прийду, підфарбуємо губки, помиємо голівку». Приходжу, а вона, як квіточка, мене зустрічає. Чистий халатик, бровки підвела олівчиком, губки нафарбувала. Каже: «Я вам сьогодні подобаюся?» Кажу: «І так буде завжди». А то вдома піднялася в нічній сорочці й ходить, говорить: «Ой, Людмило Сергіївно, не соромтеся, зараз халатик одягну». А я кажу: «Ні, ще й на вулицю будемо виходити». Ось так ми з ними працюємо.

Селище у нас невелике, ми всі один одного знаємо. Шкода людей похилого віку, залишилися самі. Намагаємося їх підбадьорювати.