Війна для мене, і не тільки для мене, для моїх всіх знайомих – трагедія велика. Усе життя прожили в цьому місті, відучилися, дітки наші виросли, ми постаріли. І раптом довелося бігти, бо стріляли, бомбили, а в нас маленька дитинка, по підвалах із ним було неможливо, ми виїхали. Ось живемо тепер у Костянтинівці, в орендованій квартирі. Там квартира у нас валиться, ні ремонтів, нічого. Залишилися без житла.

2014 рік, десь у середині червня стали бомбити шахту «Комсомолець Донбасу», потім навколишні села, а потім і сам Кіровськ [суч. Хрестівка] по околиці. І ми в останню мить змогли виїхати. Ми виїхали 5 серпня чотирнадцятого року.

Бомбардування я чула, дуже страшно... До шахти від мого будинку – прямо по дорозі, [вона] вся була в диму. З третього поверху в сусідів ми бачили, як горіли танки в посадці, вибухали й горіли один за одним. Коли бомбили, вікна ходором ходили. Це було страшно. Більше ми чекати не стали.

У саму війну ми були вже в Костянтинівці. Від наших знайомих, друзів дізнавалися обстановку, і по телевізору. Друзі й родичі виходили на роботу, було дуже страшно. Розповідали, як гинуть люди, як вони ховалися по підвалах.

Найбільше запам’яталися танки в «Комсомольці Донбасу» і коли бомбили околицю, Кіровськ. Ми поїхали в цей час, але околицю бомбили, дуже страшно було, залишатися було неможливо. Я б залишилася, можливо, але в мене дочка, маленька дитина – онучка, заради неї ми все кинули й виїхали.

Найважливішою подією цієї війни для мене став день від’їзду. Сусіди, які ще там залишалися (багато хто виїхав з нашого будинку), проводжали нас, усі плакали. Було важко залишати все нажите. Кому це сподобається? А потім жити в орендованих квартирах, не маючи свого житла. Гарного мало, згадувати не хочеться, усе зруйнувалося. Скільки сусідів більше не побачили, у кого стрес, багато хто помер. Дуже мало наших людей залишилося, із якими ми жили в одному будинку.

[Коли переїжджали] до Костянтинівки, попросили брата мого, він таксистом працював. Він манівцями приїхав уранці, нас забрав із Кіровська. Їхали до Горлівки, скрізь було порожньо. За весь час зустрівся один автомобіль, по полю їхав один уазик, і все. Слава Богу, благополучно дісталися, ніхто нам в слід не стріляв. Проїжджали пости, усі нормально ставилися. Нічого такого страшного не було. Просто ось ця порожнеча, ніде ні машин, нікого не було. Це страшно.

Коли війна закінчиться, повертатися додому, якщо чесно, не плануємо. Я в Костянтинівці народилася, мабуть, тут і... У мене тут родичі.

Війна [змінила] все наше життя. Я постаріла ще більше. Онучка виросла, у перший клас ходить, це вже щастя. Дочка, слава Богу, усе добре, вона щаслива. А діти щасливі – і я щаслива. Що ще потрібно? Ось квартиру, ще дай Бог, купимо, якщо вийде. І більше тоді нічого не треба.

Поки тихо, ми відчуваємо себе в безпеці. Для мене щастя, коли мої дітки здорові, щасливі, немає війни. Ось це щастя!

Через війну людей більше побачили, хто на що здатний, хто як себе повів. Всякі люди бувають. Зараз навчилася тримати себе в руках, не розкисати.