Після початку повномасштабної війни наша сімʼя розділилась. Чоловік зробив свій вибір на користь руського миру і відмовився від нас. Ми залишились вдвох з донькою, виїхати відразу не могли, жили в підвалі чужого будинку, бо в нашому було влучання ще в перші дні.

 

До евакуації було далековато, але 4 рази ходили до місць евакуації під обстрілами – то автобус не прийшов, то місць не було. У підвалі прийшло повідомлення про загибель дідуся доньки (батька колишнього чоловіка).

 

31 березня 2022 року сталося пряме влучання в будинок, де ми ховались. Я була на першому поверсі і отримала контузію, наслідки якої відчуваю досі. Нас згодом вивезли до Сватового, яке вже було окуповане, потім до рідних у Керч, але через різні погляди нас не прийняли. Добирались декілька діб з донькою та двома кішками до кордону з Латвією, а потім до Львова.

 

У Львові зустрілась зі старшою донькою, її чоловік був у ЗСУ (військовий медік, штурмовик), мені надали медичну допомогу. Весь час у Росії був страх, що дитину заберуть, бо погрожували. Донечка весь час допомагала мені.

 

У Львові донька проходила психологічну реабілітацію та продовжила тренування зі спортивної гімнастики. Переїзд у Київ був обумовлений наявністю офісу моєї роботи, ближче до координаційного штабу та госпіталів, куди везуть звільнених. Тут також знайшли дешевше житло. У Львові ми жили 2,5 роки в кімнаті офісу (цокольний поверх, підвал).

 

Після початку війни з великої сімʼї залишилось троє – я з доньками. Молодша має статус дитини, постраждалої від військових дій. Найстрашніше було, коли прийшло повідомлення, що мій зять не повернувся з завдання – його рахували загиблим. Ми вважали його зниклим безвісти і шукаємо вже 816 днів. Це було найважче навіть після прямого влучання в будинок у Сєвєродонецьку, вивезення до Росії та після відмови батька від дитини.

 

Надалі мені надали допомогу тут, в Україні, міжнародна організація: реабілітували руку, що дало можливість почати працювати; допомагали зятю з аптечкою та ліками для хлопців; ДБР допомагали шукати його. Зʼявилась надія, що він живий у полоні, і ми віримо в це, завдяки підтримці людей.

 

З серпня 2022 року я була волонтером міжнародної організації «Help Age», підтримувала людей похилого віку, допомагала в організації побуту, також допомагала ЗСУ – плела сітки, знаходила хлопцям необхідні речі: аптечки, каски, бронежилети, спальники.

 

Під час 1,5 місяця життя в підвалі зникло світло, вода та газ. Були нестача їжі та ліків. Двоє наших хлопців привозили мені їжу та ліки від подруги, яка служила в ЗСУ. Коли не було води, ми бігали до пожежних машин і набирали воду. Іноді вдалося збігати в магазин, купити залишки продуктів. Після влучання в хлібозавод залишились без хлібу.

 

Головне – мої доньки, мої друзі, і нові знайомства. І головне – я вірю, що ми вистоїмо і наші рідні повернуться з полону. А ще є робота, яка тримає нас у руслі життя.