Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 543
Ірина, Олексій і дочка Карина Семенченко
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Ми вийшли і тут до нас падає снаряд»

Сім'я 16-річної Карини ледь не загинула під час обстрілу Мар'їнки. А дівчинку контузило. Будинок їх випалений дотла. Пряме влучення снаряда. Сім'я пробувала покинути рідне місто і переїхати на більш безпечну територію. Але від безвиході їм довелося повернутися.

Зараз тихо-тихо, а потім ні з того ні з сього як почнеться! Ось тоді і вийшло поранення й контузія. Начебто було тихо-тихо. І тут перша бомба нам. Потім пішло через будинок і в кожен двір почало по вулиці прилітати. Сусіди були на городі. Кажуть, вам першим, а потім почалося далі.

Карина Семенченко, 16 років:

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

Я б не сказала, що це дорослий вік, 16 років. За п’ять років війни ми бачили тут і смерть, і втрачали близьких людей. Загартовує морально дуже сильно це все – стрілянина, переїзди. Їхати з рідного дому, жити не в своєму будинку.

Приїжджаю з табору, а мені мама каже: «Там будинок згорів наш». Це дуже загартовує людину.

У квітні ми з батьками вийшли в город ставити теплицю. Тут почали стріляти. Ми зайшли в будинок, трішечки побули в будинку. Перестріляли, тиша. Потрібно ж виходити. Зрештою, вихідні не так часто, і щоб всі були вільні в сім’ї. Вийшли на вулицю. Тут до нас у двір потрапляє снаряд.

Татові в ногу осколок, у мене – я нічого не чула. Ми забігаємо в кухню, я просто бачу, що мама бере мене за руку, швиденько біжить в літню кухню. Я нічого не чую, бачу, що мама щось говорить, губами ворушить, тато, молодший брат. Я нічого не чую. Мама у мене щось запитує, бачить, що я нічого не розумію, що вона говорить.

Потім повернувся слух. Ми забігаємо в будинок. У будинку я нічого не відчула, все нормально, все добре. Почали татові спочатку ногу... Я принесла аптечку. І мені одразу стало погано. У мене закрутилася голова, різко кинуло в жар, почало нудити.

Мама каже: «Іди полежи». Я трохи полежала. Потім батьки поїхали в лікарню. Тато говорить: «Давай ти з нами». Я кажу: «Та ні, все нормально, все добре буде, я з молодшим братом посиджу вдома». Батьки дуже сильно вмовляли, я не хотіла.

Потім пройшли вихідні, ми пішли в лікарню. І нам сказали, що у мене контузія, потрібно лягати в лікарню.

Спочатку дуже боліла голова. 10 днів ми лежали в лікарні, прокрапали, все добре. Потім приїхала додому, не було ніяких головних болів. І потім місяць поболить голова трішечки – йдеш в лікарню. Там тобі виписують таблетки, п’єш, все заспокоюється. Так часто пити таблетки не можна від головного болю.

У нас раніше будинок був за посадою, там ми жили з мого народження. Коли почалася війна, ми поїхали в село Максимільянівку. Там прожили місяць, але дуже хотілося додому.

Я там пішла в школу, школа мені сподобалася, там хороші діти. Але все одно – це не своє. Потім нам зателефонували, кажуть, буде наша школа відкриватися, але дуже мало людей, але буде все одно працювати. Ми переїхали сюди, знайшли собі тут будинок. Знайомі підказали. Ми перевезли меблі всі звідти.

Два роки старий наш будинок стояв, ми туди ходили, забирали потроху речі. Все ж таки не забереш одразу. Потім через два роки туди щось влучило – і згорів увесь будинок.

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

Я була в таборі, мама телефонує засмучена. Я питаю: що таке? Мама каже, нічого, все добре. Але я ж чую, що голос засмучений. Я приїжджаю додому, мама каже, що будинок згорів. Тато туди ходив, а ми з мамою більше не ходили. І я навіть не хочу це бачити. Нехай буде в пам’яті те, що було тоді.

Зараз буває тихо. Вчора вдень почали стріляти. У нас недавно підстрелили жінку з дитиною. Просто йшла жінка з дитиною з візочком, з трирічною дівчинкою, по-моєму. Поранило жінку в груди і в живіт, не на смерть. Небезпечно ходити.

Зі школи мені йти три кілометри. Півгодини я витрачаю на це. Якщо пізно ввечері йду з тренування, то батьки вже телефонують, непокояться: як ти будеш іти, може, тебе зустріти?

Чотири роки я займаюся волейболом. Коли я отримала травму, я вже два роки займалася. Тренер телефонував постійно: «Ти не кинеш?» Я кажу: «Ні, звичайно». Як я буду кидати? Він каже: «Якщо голова болить, то ти сідай одразу». Але у мене таких пригод на тренуваннях не траплялося.

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

Якщо я сиджу за столом і починають стріляти, то мама каже: відходь від столу. Тому що там вікно. Доводиться брати книги, йти в передпокій, де немає скла.

У підвал ми вже давно не спускалися. Але все одно речі там лежать приготовлені. Всі документи в пакетах, хіба мало що. Буває часто стрілянина і такі серйозні бувають обстріли.

Тижнів зо два тому ми сиділи п’ять днів без світла. Пошкодили трансформатор. Повністю сиділи три вулиці без світла. Це теж заважає навчальному процесу, тому що зі свічкою багато все одно не треба читати, адже очі [псуєш].

Що мене радує? Напевно, думка про те, що це скоріше закінчиться. Думка про те, що я все-таки вступлю [вчитися]. Якісь перемоги у спорті, нові звершення. У мене є і золоті медалі в спорті. Коли ти чогось досяг, то вже хочеться більшого, більшого, більшого. Ось це радує.

Тато Олексій Семенченко, 39 років:

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

На відстані 300-500 метрів від нас уже блокпости. Військові і в магазин ходять, і дорогами їздять, тобто тут можуть обстріляти військовий транспорт, а потраплять і в мирних мешканців.

Я працював раніше в Донецьку, в майстерні з ремонту взуття. Заробляв непогано. Уже точка була насидженою, клієнти були. Зараз у Мар’їнку приїхав, намагався, але не ті обсяги, не ті масштаби. Люди повиїжджали, роботи менше, ціни не ті, матеріал брати ніде, тільки через пошту замовляти. А там теж треба великими обсягами замовляти, потроху не візьмеш. А раніше поїхав у магазин, купив, що треба, і працюй.

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

Їду – страшно. На 20 днів на вахту їхати, їх одних залишати вдома під час обстрілу – страшно. А діватися нікуди, треба десь заробляти. На реабілітацію не змогли ніяк зібрати гроші, тому що дуже дорого зараз відправити в хороший санаторій дитину. Фонд Ріната Ахметова оплачує, спонсорує. Спасибі велике за це.

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

Плануємо, щоб діти навчилися, вступили. Але таких можливостей немає вже, що до війни були. Їхати не хочеться і особливо нікуди. Вирішили, що будемо тут. Звикли. До всього можна звикнути, але не хотілося, звичайно, щоб стріляли, щоб це повторилося і з нами, і з іншими людьми. Не хочеться, щоб таке траплялося.

Мама Ірина Семенченко, 32 роки:

Ми вийшли і тут до нас падає снаряд

Світло ремонтувати треба. Не дають ремонтувати – стрілянина. Уроки при свічці. З чотирнадцятого року ми звикли вже.

Зараз тихо-тихо, а потім ні з того ні з сього як почнеться! Ось тоді і вийшло поранення й контузія. Начебто було тихо-тихо. І тут перша бомба нам. Потім пішло через будинок і в кожен двір почало по вулиці прилітати. Сусіди були на городі. Кажуть, вам першим, а потім почалося далі.

Ми виїжджали. У Максимільянівці місяць прожили, потім через рік – в Срібне. Роботи немає, кому ми потрібні, грубо кажучи. Ми боргів набралися і приїхали назад сюди. Усе. Тепер ми вже нікуди.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій