Карина Семенченко, 16 років:

Я б не сказала, що це дорослий вік, 16 років. За п’ять років війни ми бачили тут і смерть, і втрачали близьких людей. Загартовує морально дуже сильно це все – стрілянина, переїзди. Їхати з рідного дому, жити не в своєму будинку.

Приїжджаю з табору, а мені мама каже: «Там будинок згорів наш». Це дуже загартовує людину.

У квітні ми з батьками вийшли в город ставити теплицю. Тут почали стріляти. Ми зайшли в будинок, трішечки побули в будинку. Перестріляли, тиша. Потрібно ж виходити. Зрештою, вихідні не так часто, і щоб всі були вільні в сім’ї. Вийшли на вулицю. Тут до нас у двір потрапляє снаряд.

Потім повернувся слух. Ми забігаємо в будинок. У будинку я нічого не відчула, все нормально, все добре. Почали татові спочатку ногу... Я принесла аптечку. І мені одразу стало погано. У мене закрутилася голова, різко кинуло в жар, почало нудити.

Мама каже: «Іди полежи». Я трохи полежала. Потім батьки поїхали в лікарню. Тато говорить: «Давай ти з нами». Я кажу: «Та ні, все нормально, все добре буде, я з молодшим братом посиджу вдома». Батьки дуже сильно вмовляли, я не хотіла.

Потім пройшли вихідні, ми пішли в лікарню. І нам сказали, що у мене контузія, потрібно лягати в лікарню.

Спочатку дуже боліла голова. 10 днів ми лежали в лікарні, прокрапали, все добре. Потім приїхала додому, не було ніяких головних болів. І потім місяць поболить голова трішечки – йдеш в лікарню. Там тобі виписують таблетки, п’єш, все заспокоюється. Так часто пити таблетки не можна від головного болю.

У нас раніше будинок був за посадою, там ми жили з мого народження. Коли почалася війна, ми поїхали в село Максимільянівку. Там прожили місяць, але дуже хотілося додому.

Я там пішла в школу, школа мені сподобалася, там хороші діти. Але все одно – це не своє. Потім нам зателефонували, кажуть, буде наша школа відкриватися, але дуже мало людей, але буде все одно працювати. Ми переїхали сюди, знайшли собі тут будинок. Знайомі підказали. Ми перевезли меблі всі звідти.

Два роки старий наш будинок стояв, ми туди ходили, забирали потроху речі. Все ж таки не забереш одразу. Потім через два роки туди щось влучило – і згорів увесь будинок.

Я була в таборі, мама телефонує засмучена. Я питаю: що таке? Мама каже, нічого, все добре. Але я ж чую, що голос засмучений. Я приїжджаю додому, мама каже, що будинок згорів. Тато туди ходив, а ми з мамою більше не ходили. І я навіть не хочу це бачити. Нехай буде в пам’яті те, що було тоді.

Зараз буває тихо. Вчора вдень почали стріляти. У нас недавно підстрелили жінку з дитиною. Просто йшла жінка з дитиною з візочком, з трирічною дівчинкою, по-моєму. Поранило жінку в груди і в живіт, не на смерть. Небезпечно ходити.

Зі школи мені йти три кілометри. Півгодини я витрачаю на це. Якщо пізно ввечері йду з тренування, то батьки вже телефонують, непокояться: як ти будеш іти, може, тебе зустріти?

Чотири роки я займаюся волейболом. Коли я отримала травму, я вже два роки займалася. Тренер телефонував постійно: «Ти не кинеш?» Я кажу: «Ні, звичайно». Як я буду кидати? Він каже: «Якщо голова болить, то ти сідай одразу». Але у мене таких пригод на тренуваннях не траплялося.

Якщо я сиджу за столом і починають стріляти, то мама каже: відходь від столу. Тому що там вікно. Доводиться брати книги, йти в передпокій, де немає скла.

У підвал ми вже давно не спускалися. Але все одно речі там лежать приготовлені. Всі документи в пакетах, хіба мало що. Буває часто стрілянина і такі серйозні бувають обстріли.

Тижнів зо два тому ми сиділи п’ять днів без світла. Пошкодили трансформатор. Повністю сиділи три вулиці без світла. Це теж заважає навчальному процесу, тому що зі свічкою багато все одно не треба читати, адже очі [псуєш].

Тато Олексій Семенченко, 39 років:

На відстані 300-500 метрів від нас уже блокпости. Військові і в магазин ходять, і дорогами їздять, тобто тут можуть обстріляти військовий транспорт, а потраплять і в мирних мешканців.

Я працював раніше в Донецьку, в майстерні з ремонту взуття. Заробляв непогано. Уже точка була насидженою, клієнти були. Зараз у Мар’їнку приїхав, намагався, але не ті обсяги, не ті масштаби. Люди повиїжджали, роботи менше, ціни не ті, матеріал брати ніде, тільки через пошту замовляти. А там теж треба великими обсягами замовляти, потроху не візьмеш. А раніше поїхав у магазин, купив, що треба, і працюй.

Їду – страшно. На 20 днів на вахту їхати, їх одних залишати вдома під час обстрілу – страшно. А діватися нікуди, треба десь заробляти. На реабілітацію не змогли ніяк зібрати гроші, тому що дуже дорого зараз відправити в хороший санаторій дитину. Фонд Ріната Ахметова оплачує, спонсорує. Спасибі велике за це.

Плануємо, щоб діти навчилися, вступили. Але таких можливостей немає вже, що до війни були. Їхати не хочеться і особливо нікуди. Вирішили, що будемо тут. Звикли. До всього можна звикнути, але не хотілося, звичайно, щоб стріляли, щоб це повторилося і з нами, і з іншими людьми. Не хочеться, щоб таке траплялося.

Мама Ірина Семенченко, 32 роки:

Світло ремонтувати треба. Не дають ремонтувати – стрілянина. Уроки при свічці. З чотирнадцятого року ми звикли вже.

Зараз тихо-тихо, а потім ні з того ні з сього як почнеться! Ось тоді і вийшло поранення й контузія. Начебто було тихо-тихо. І тут перша бомба нам. Потім пішло через будинок і в кожен двір почало по вулиці прилітати. Сусіди були на городі. Кажуть, вам першим, а потім почалося далі.

Ми виїжджали. У Максимільянівці місяць прожили, потім через рік – в Срібне. Роботи немає, кому ми потрібні, грубо кажучи. Ми боргів набралися і приїхали назад сюди. Усе. Тепер ми вже нікуди.