Війна забрала у нас будинок, роботу і звичне життя. Змінилася поведінка дитини, змінилася і я сама. Нам було дуже важко адаптуватися до нової реальності. З'явилися розгубленість, проблеми зі здоров'ям та психологічні труднощі. Важко було і через ставлення деяких місцевих людей на новому місці.

Перший день війни здавався якимось нереальним. Спочатку ми думали, що це навчання і все скоро закінчиться. Потім почали ночувати у підвалі. З'явилися величезні черги за хлібом та обміном грошей, в аптеках не було необхідних ліків. Ми бачили, як звичне життя навколо поступово руйнується.

Під час окупації місцеві товари почали зникати, натомість продукцію завозили з Криму. Коли ми дізналися про те, що сталося у Бучі, вирішили більше не чекати. Ми виїхали з Мелітополя практично без речей - лише з невеликим пакетом у руках. За власні кошти знайшли місце в бусі до Запоріжжя, а вже там нам допомогли волонтери.

Дитина спочатку дуже злякалася і замкнулася в собі. Вона не до кінця розуміла, що відбувається. З часом особливо важким для неї стало постійне очікування повернення додому. Це очікування виснажило її психологічно.

Найстрашнішим був сам виїзд. Нам довелося проїхати близько 25 російських блокпостів. На кожному перевіряли і вивертали речі, могли забрати те, що їм подобалося. Поруч із людьми стріляли, не зважаючи навіть на присутність дітей. Усю дорогу ми жили у страху і не знали, чи зможемо дістатися безпечної території.

Після пережитого дитина стала дуже нервовою. Ми звернулися до безкоштовного психолога, але після невдалого досвіду більше по психологічну допомогу не зверталися. Тепер намагаємося справлятися самостійно - більше буваємо на природі, гуляємо вечорами, малюємо, ліпимо та разом дивимося мультфільми.

В окупації були серйозні проблеми з продуктами та медикаментами. Магазини спорожніли, аптеки також були практично порожніми. Місцеві продовжували випікати хліб і продавали його прямо з машин.

Ми виїхали майже без речей, тому нічого особливого на пам'ять про той час у нас не залишилося.