Війна забрала у нашої родини все. Ми втратили свій дім і звичне життя, а тепер змушені жити в чужому місті та починати все заново.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я перебувала на роботі, а діти були вдома. На той момент вони вже добре знали, що під час обстрілів потрібно ховатися, адже для нашої родини війна тривала вже багато років.

Найстрашнішим став день, коли ми залишили свій дім і поїхали фактично в нікуди. Тоді ми ще не усвідомлювали, що це назавжди. Згодом прийшло страшне розуміння - додому ми вже не повернемося. Ми залишилися без власного житла і всього того, що роками створювали та називали своїм.

На новому місці діти зіткнулися з новими випробуваннями. З них постійно насміхалися через те, що вони переселенці та більше не мають свого дому. Для дітей, які й без того пережили втрату звичного життя, це стало додатковою психологічною травмою.

У перший час після переїзду нам надавали всебічну допомогу, що дозволило хоча б трохи облаштуватися на новому місці. Але найважче - прийняти втрату дому і навчитися знову відчувати себе своїми там, де все навколо чуже.