Олена Григорівна з чоловіком прожили вісім років на прифронтовій території, але не могли уявити такого широкомасштабного вторгнення сусідів

Мені 52 роки, сім'я в мене невелика: я і чоловік. Син вже дорослий. Ми жили у Попасній на Луганщині, а син із сім’єю – у Харкові.

Мене розбудив телефонний дзвінок сина, ще до шостої ранку. Він сказав, що почалася війна. В нас ще було тихо, а по Харкову вже вдарили ракети. Мене трясло і я не могла повірити, хоч ми і жили вісім років на лінії фронту.  Я думала, що це буде загострення на сході, а не таке велике вторгнення.

Ми жили в приватному будинку. У нас були запаси твердого топлива - ми дровами топили. Не стало світла, вода у нас в колодязі, були свої запаси продуктів. Тому що ми пережили 2014 і 2015 роки, тому готові були. А коли ми зрозуміли, що бої вже йдуть в місті, що скоро місто буде захоплене, ми виїхали. 

У нас уже не було світла, телефони сіли і не було зв'язку, але ми від ноутбука підзарядили телефон і чоловік зміг додзвонитися до перевізника, який вивозив людей. Нас вивезли до Бахмуту, звідти ми на таксі доїхали на Слов'янськ, а далі потягом – до Дніпра. Ми хотіли спочатку лишитися там - поближче додому, щоб вернутися, як тільки буде можливо. Але потім виїхали в Черкаси, де вже був наш син.

Шокувала жорстокість наших сусідів і те, що вона нічим не виправдана, вона навіть не несе вигоди їм. 

Це неможливо пояснити, неможливо виправдати - оце нелюдське ставлення до наших дітей. Вони нікого не жаліють, і боляче, що багато наших людей не розуміють всю оцю прірву, яка нас повинна розділяти. 

В нас немає майбутнього з цією країною, не можна пов'язувати свої сподівання, що колись буде все добре.

Приємно вразило, що люди організувалися, допомагали один одному, були евакуаційні потяги, кругом були волонтери, ми одразу отримували інформацію. Це дуже важливо, що в дорозі є люди, які все пояснять і підкажуть, навіть елементарне: де зарядити телефон, де можна випити чашку гарячого чаю.

Ми рідше стали сміятися, навіть просто говорити один з одним. Син пішов служити. Він медик, рятує людей. 

По нас вдарила втрата людських зв'язків - тих людей, з якими ми все життя прожили, спілкувались, дружили. Багато знайомих поїхали в росію, і це, напевно, найбільший біль. Біда, коли бачиш, що гине особливо багато молоді, дуже багато калік.

Майбутнє хочу бачити мирним. Щоб була можливість спокійно жити, не боятися гулу ракет, щоб була можливість поїхати до своїх рідних, які залишилися в окупації.