Виїхати було непросто – росіяни не випускали населення. Та Артем Дмитрович таки прорвався. Зараз він у Запоріжжі.

Жив у Бердянську, життя до війни було мирним, гарним. Було все, що потрібно, на жаль, зараз все не так.

В самий перший день війни був приліт до міста. Вирішив виїжджати, коли сюди заїхали російські танки. Виїхати вдалося після четвертої спроби – нас не випускали з міста.

Наразі я у Запоріжжі. Важко було з житлом, з роботою. Шукаю, десь підробляю, якось виживаємо.

З родичами життя розвело. З кимось не спілкуюсь. Не можу побачити своїх батьків - вони залишились в окупації.

Мене вразило те, що робили росіяни. А наші хлопці, навпаки – зворушили. Коли ми перетнули з окупації кордон, переїхали на українську сторону, на посту пригостили дитину солодощами. Наші залишаються людьми навіть в такій складній ситуації.

Коли скінчиться війна, я не знаю. Знаю, що нашою перемогою, коли не буде жодного російського загарбника в нашій країні, а інакше ніяк. Будемо жити та відновлювати життя на зруйнованих територіях. Буду допомагати, чим зможу.