Роман з родиною вчасно евакуювався з прифронтового Гуляйполя, бо містечко з перших днів під сильним вогнем ворога. Нині родина Мельникових потроху починає облаштовуватися у чужому для себе місті. Єдине, чого їм катастрофічно не вистачає, – роботи 

Я працював у Гуляйполі в Запорізькій області, все було добре. Аж тут 24 лютого прийшла війна. Ми з сім'єю, з дітьми виїхали. Зупинилися у Запоріжжі. Далі, мені здається, смислу немає їхати. На сьогодні це наша кінцева точка.

Сюди ми приїхали з нашими батьками – і жінкини батьки, і мої батьки тут. Їхньої хати уже немає у Гуляйполі, розбомбило все. Те, що строїли всю жизнь – знищили за один день. 

Ми виїжджали на той час туди, де було безпечніше. Ми прожили тиждень у підвалі, -там у нас, в Гуляйполі. Перші ж прильоти були по центру, ми тоді ще там були. А тоді жінка утром каже, давай поїдемо до Запоріжжя. Ну, і так – сіли в машину і виїхали. Також з однією сумкою, більше нічого не брали. Спочатку в інтернаті жили, потім знайшли вже хату. Де ми тільки не жили – де нам люди допомагали, там і зупинялися.

Найбільші труднощі для мене – це відсутність роботи. А воювати… я не служив взагалі. Я взагалі не знаю, що таке орудіє, я ні разу в руках не тримав зброю.

Проблем з їжею у нас не було. В Запоріжжі отримуємо гуманітарку, нам допомагають.

Найбільше мене шокували обстріли, бомбардування й те, що люди гинуть. Від всього цього мої діти почали заїкатися. Дуже страшно було.

Я думаю, що поки не здохне путін, війна не закінчиться. Він буде гатить і гатить, і гатить. Це не один рік, сто процентів. На Донбасі все тривало вісім років. І у нас тут теж все затягнеться на роки. Поки він буде жити, доти і буде війна. Втім, я впевнений, що все закінчиться нашою перемогою.