«Ми виїхали, а через пару днів міст був підірваний»

Ми приїхали в кінці липня 2014-го, можна сказати, останнім рейсом на поїзді. У поїзді деякі лежали на підлозі, вимикалося світло. А через кілька днів дорогу підірвали.

Вирішили виїхати, бо вже були чутні вибухи, а в мене дитина, і вона дуже емоційна. Навіть гучний голос міг викликати напад. Напади придушуються тільки швидкою допомогою та реанімацією. Хворіє з народження, це в нього вроджене, поставлений діагноз «гідроцефалія», є деяка затримка в розвитку. Складнощі буквально як виходиш із дому, тому що він погано ходить.

Ми разом їмо, разом пишемо, разом обслуговуємо себе. Можна сказати, що він не може перебувати окремо від мене, я не можу його залишити навіть на п’ять хвилин.

Якщо не буде ліків, він не зможе дихати й жити. Якщо не буде пігулок, у нього починаються проблеми з диханням. Це було життєво важливо, тому ми взяли документи, а їх за вісім років накопичився цілий чемодан, і ліки на перший час і приїхали до Києва. Ми вже де тільки не були.

Моя нервова система за ті вісім років стала не дуже стабільною, а це передається і дитині. Якщо він бачить, що в мене стрес, у нього починається те ж саме. Якщо я якось можу із цим боротися, то в нього це викликає напади. Тобто крім ліків йому потрібна спокійна обстановка. Інакше його важко заспокоїти, якщо він починає істерику. У нього проблеми саме на нервовому ґрунті.

Я мрію про настання миру. Напевно, одразу ми навряд чи зможемо повернутися додому, тому що ми поки залежимо від ліків. Мрію про те, щоб ця залежність зникла, і дитина стала здоровою. Це моє найсильніше бажання.