Ольга хотіла виїхати з Маріуполя ще у лютому, але вона так і не дочекалась, коли поїзд поїде до Києва

Ми з Маріуполя, з Приморського району. Я фотограф, займалась зйомкою в дитячих садочках, школах. Працювала з дітьми, життя було спокійне і щасливе.

Коли ми зрозуміли, що Маріуполь серйозно обстрілюють, думали, куди виїхати, щоб не потрапити в оточення. Купили білет на потяг до Києва 26 лютого. Поїзд стояв на пероні. Ми сиділи в ньому до 11 вечора, а потім повернулись додому. Пізніше ми дізнались, що поїзд таки поїхав. А ми вийшли з Маріуполя пішки вже аж 20 березня. Просто зібрались чотирма родинами, узяли дітей, кота і пішли через селище Моряків у бік Мангуша. Люди нас підвозили. Я була в той час вагітна.

Ще 21 лютого я знімала готівку, купувала харчі, тому, коли почалась війна, вдома були деякі запаси. Але не стало світла й тепла, ми спали в коридорі.

Найважче було стояти в черзі: ми були з тих, хто так і не наважився красти з магазинів.

До нас прийшла кума з сином. Усього в нас було семеро дітей, їжа швидко закінчувалась. Ми стояли в черзі по чотири години, і вже на третій раз нам вдалось купити харчів. Увесь час над нами кружляв літак. Якби з нього щось впало, нас би пошматувало, але відійти ми не могли, щоб не загубити місце в черзі.

Готували їжу у дворі, брали воду з криниці – добре, що вона була близько. Кожен день намагались у двір виводити дітей, щоб подихали повітрям хоч трошки. У нас не було ліхтарика - лише одна свічка, яку ми економили. Увесь день ми щось робили, щоб не сидіти на місці. Найважче було лягати спати: ми не знали, прокинемось назавтра чи загинемо. До нашого дому наближались танкові бої.

Восьмого березня моїй доньці виповнилось вісім років, а наступного дня снаряд поцілив у наш будинок.

Колись ми були у Черкасах, нам там сподобалось і ми думали про переїзд. Тож ми мали план: потрапити до Запоріжжя, а потім - їхати в Черкаси. Зараз ми в Черкасах. Я вивезла свою фототехніку і всі свої роботи на накопичувачах.

Було багато зворушливих моментів. Волонтери домовлялись зі своїми знайомими, щоб нас забрали до Бердянська. Мама однокласниці дала нам гроші на таксі, щоб ми встигли сісти в евакуаційний автобус у Бердянську. Багато хто допомагав. Ми сиділи з валізами, а люди, які проходили повз нас, давали нам їжу: ананаси, яблука. Вони нічого не питали, просто допомагали. Волонтери нас кормили, одягали.

Ми були у Запоріжжі п’ять днів. Якось вирішили спуститись до Дніпра. Мене захопили емоції і я почала плакати. Чоловік, який стояв поряд, запитав, чи я з Маріуполя. Покликав нас поїсти, просто поцікавився, чи потрібна нам допомога.

За цих подій я навчилась не боятись, але психіка вже розхитана – я швидко піддаюсь емоціям, частіше плачу, часто згадую дім.

Я вірю, що Україна переможе і наші кордони будуть на рівні 1991 року. Мрію, щоб Маріуполь став українським, щоб я могла приїхати туди, де живуть мої родичі.