Тетяна виїхала з Харкова на початку війни. Але вона поверталась в місто у справах і була шокована тим, що побачила

Я жила в Харкові з донькою та цивільним чоловіком. Коли місто почали обстрілювати, я хотіла виїхати, але не могла – колишній чоловік фактично викрав у мене дитину. Їй 11 років. Це було жахливо. Війна, люди бігають, запасаються харчами, літаки скидають бомби, а я втратила дитину, і ніхто мені не хоче допомагати. Було страшно. Почали закриватись магазини. Ми думали, що будемо голодувати.

Мені вдалось забрати дитину лише через три тижні. У суді і вона сказала, що хоче жити з мамою.

Живемо тепер у Полтаві. У мене тут подруга. Я вже влаштувалась працювати, звикла до нового місця. Мій цивільний чоловік пішов на війну. А колишній чоловік і досі пише на мене заяви в поліцію. Коли приїхали до Полтави, ми ходили до психолога. Дитині зараз краще, має успіхи у навчанні.

Я їздила до Харкова: там багато що змінилось. В дім є влучання, ринок Барабашова розбитий, багато кафе і магазинів зачинені. Це вже не те місто, що було. Хоча людей стало більше – багато хто повернувся додому.

Але в Харкові - не найгірше. Нас лише обстрілювали. Тяжче було тим, хто пережив окупацію. Я ризикнула проїхати через Ізюм і підвозила двох місцевих. Там траси немає, мости розбиті, я дорогами через села їздила. На власні очі бачила, що там коїться. Там були бої, людей у ями ховали, розбиті будівлі стоять. Люди мені розповідали як жили в окупації. Коли назад їхала, я ридала від того, що люди пережили.

Мрію, щоб закінчилась війна і мій колишній чоловік дав нам спокій. Щоб дитина і я були щасливі і спокійно жили з моїм цивільним чоловіком. Хочу повернутись додому, у Харків.