Холодай Кіра

10-д клас, Криворізький Центрально-Міський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Ходакова Олена Миколаївна

Війна. Моя історія

або Шлях додому

Ми не знали, що краще – лишитись чи втекти. Та ми бігли. У той день ми мчали, як ніколи. Летіли тим людним пероном, розштовхуючи натовп. Мить - і щось яскраво-червоне пронеслося повз нас далеко над хмарами… Уже не відчували власних ніг. Швидше! Швидше! Та час грав проти нас… За спиною почувся страшенний гуркіт, крики, тріск. Влучило. Те яскраво-червоне світло влучило у вокзал.

Палке клекотіння полум’я наздоганяло. Але ми мчали швидше за світло. Здавалося, ще трохи – і пірнемо у вічну темряву. Проте бажання жити робить неможливе: ми вибралися з пащі вогню!.. Я розплющила очі. Знову цей сон!

Минуле постійно супроводжує мене: коли заплющую очі, воно нещадно нагадує про себе.

Торох-торох-торох … Потяг мчить крізь високі гори та безкраї степи. Ми їдемо додому. Пів року у пошуці спокою не дали результату, тому повертаємося.

Колись я жила безтурботно і не знала болю. Ще кілька місяців тому звичайна сварка здавалася справжньою трагедією, а сьогодні…

Мов свинцева куля, пройняла мене звістка про війну.

Як морський пісок витікає крізь пальці, так зникає в темному вихорі відчуття щастя. Моє обличчя тепер не сяє посмішкою, бо з першими вибухами забулося вміння радіти. Кажуть, війна – випробовування. Хай йдуть до біса ті, хто називають її випробовуванням, що загартовує нас! Я тепер точно знаю: війна не загартовує – вона знищує! Зблиск холодного ворожого леза, спалах раптового світла – і заподіяного не відвернути. Мов вітер дужий вириває дуб із землі, так війна вкрала спокій у мого народу. Іноді душа поривається заповнити порожнечу, залатати розірване на шмаття, вилікуватись від цієї недуги, та марно. Немає ліків від хвороби «війна», але всі ми на неї хворі. На неї хвора я, моя мама, мій сусід, на неї хворе моє місто й моє життя. Безвихідь… І ось той жах, коли приходить розуміння, що тебе ошукали. Ось те відчуття пустоти, коли втратив свій шлях у нерівнім бою. Стоїш на глухім роздоріжжі, з якого не звернеш, бо притисли до урвища спиною. І немає куди йти! Лиш упасти чи злетіти. Зірватись, розбившись на друзки, чи зростити крила, стати нарешті вільним.

Почуття болю пронизувало мою душу. Здавалося, біжу по колу, і немає виходу. Та з часом мої повіки обважніли, і сон огорнув мене…

Відчуваю, що знову біжу. Розумію, що не тікаю, як тоді на пероні. Тут немає мороку, страшних сутінків. Немає страху та сліз. Лиш я і це безкрає поле, по якому лечу із підстрибом під блакитним шатром неба. Вітер куйовдить пасма мого волосся, і чую шурхіт молодого листя. Зелений моріжок плутає мої босі ноги, з новим стрибком підіймаю руки догори, до неба! Мої руки перетворюються на крила. Я лечу! Піді мною прекрасна квітуча країна. І я усвідомлюю, що це моя Батьківщина! Вітер підхоплює мене й несе додому!..

Розплющую очі. За вікном потяга – дерева. Я пригадала крила, що виросли з моїх плечей. Поглянула на руки: нічого не змінилося. Але якесь дивне відчуття народилося в мені.

Зрозуміла: крила зростають у тих, хто дає їм силу. Неможливо здійнятись догори, коли опускаються руки. Треба злітати!

І незмінно вірити. Вірити – ось головне для кожного з нас!

Десь у сусідньому купе зазвучала пісня Джамали «Шлях додому». Я прислухалася. Боже! Як сильно сказано:

В час, коли

Ми залишилися самотні…

Нас зможе врятувати

Лиш ця стежка.

Я знайду,

Я знайду свій шлях додому…

Сонце підіймалося з-за обрію. Я піднесла долоню – і яскрава куля ніби опинилася в ній. «Сонце-пташка, - подумала я і посміхнулася: - Додому! Дім відродить мене, дасть сили! І зло зникне!»