Ми були вдома, коли сестра чоловіка подзвонила і сказала, що в Києві чують вибухи і почалася війна. Відразу паніка охопила нас, і ми теж почули вибухи. З вікна бачили багато літаків — у нас вид на Гостомель. Сусіди почали тікати, виїжджати, а ми залишилися, бо не мали машини. Постійно ховалися в підвалах.

Через сильний стрес багато чого не пам’ятаю. Дочка панікувала і плакала. Збирали речі, але майже нічого не змогли взяти з собою.

Коли виїжджали під обстрілами і під колонами танків, я молилася.

Два дні ми провели у чужих людей у селі, і в дочки почалися астматичні приступи, була низька сатурація, потім запалення. Швидка допомога відмовлялася приїхати, сусіди не хотіли везти, і лише після того, як сільський фельдшер додзвонився до швидкої, вони погодились приїхати. Близько тижня чи двох ми перебували в лікарні, а потім і звідти тікали на вокзал.

Ми втікали з Ірпеня без документів і без одягу. Попередньо склавши речі, нічого не змогли забрати.

Дякувати добрим людям, у яких жили і харчувалися. Декілька днів добиралися до Ужгорода, навіть не було води. Місяць не спали нормально.

У нас були проблеми зі здоров’ям: у мене через вибухи, запалення слухового нерва і колінних суглобів; у дочки виявили бронхіальну астму, зараз проходить лікування і ремісію.

В нашу квартиру прилетів снаряд, раніше окупанти жили в ній, багато чого вкрали і поглумилися (є фото звіти), а потім ще й прилетіло.

Ми залишилися без роботи, дочка зараз не відвідує спортивні секції, раніше займалася повітряною гімнастикою. Так як не підпадаємо під державні виплати на ремонт житла, своїми силами відновлюємо квартиру. Тільки нещодавно переїхали назад в Ірпінь.

Дочка пережила психологічні наслідки: закривалася в собі, коли проживали в Житомирі, відвідувала денний табір і займалася з психологом.