Перший день війни я пам'ятаю. Син тоді закінчив 11 класів, і ми саме готувалися до вступу. Я поїхала до Луганська забирати документи для вступу, а там вже все почалося... Коли їхала додому, почалася війна і в нашому селі. Прямого попадання в наш будинок не було, але поруч снаряди рвалися.

Доводилося і в підвалі сидіти, правда, недовго. Мій чоловік – колишній військовий, сказав, що там небезпечно, що краще перебувати в будинку, а не в підвалі. Тому що підвал зроблений таким чином, що якщо якесь пряме попадання відбудеться, ми просто звідти не виберемося. Так що ми всю війну перебували в однокімнатному будиночку без вікон, без дверей і у ванній. Нікуди не виїжджали.

Відчуття безпеки поки повного немає. Коли додому приходжу, тут я в безпеці себе почуваю, а на вулиці немає такого стану розслабленості, як було до війни. Все одно якась напруга присутня.

Дуже хочу повернути свою роботу. Я медик за освітою, а у нас лікарні закрили через військові дій. У лікарні дуже багато людей працювали з наших жителів, а зараз майже в кожному дворі безробітний. Хочеться мати робоче місце, де я могла б допрацювати до пенсії.