Шепілова Тетяна, 8 клас
Сумський ЗЗСО номер 26 СМР
Вчитель, що надихнув на написання есе: Чубур Сергій Миколайович

Війна. Моя історія

Війна. Вона ніби ходить за мною і моєю сім’єю слідом. 2014. Місто Луганськ. Я маленька дівчинка чотирьох років, у мене гарна сімя і попереду щасливе майбутнє. Але з кожним днем я бачу печаль в очах мого татуся, а матуся, тримаючи на руках одномісячну сестричку, часто плаче. Пригортаючи мене до себе, мама каже, щоб я не лякалася, бо то гримить грім. З бабусею уже не співаю українських пісеньок. І не розумію, чому не можна співати гімн. Далі памятаю цілу колону машин з білими прапорами, і ми кудись їдемо. Ще тоді я не знала, що покидаю рідне місто назавжди.

Потім було село Верхня Дуванка Сватівського району, де нашу родину прихистили родичі. Там я ходила до дитячого садочка, але дуже сумувала за рідною домівкою, за двома бабусями і дідусем, які залишилися у Луганську. Йшли дні, татусеві запропонували роботу в місті Суми. Так наша сім’я опинилася далеко від рідного дому, у зовсім чужому місті. Моїй родині прийшлося нелегко, але сум’яни нас дуже привітно зустріли. Сестричка підростала, я пішла до школи і була рада, що чую рідну мову. У мене з’явилося багато друзів, і я потроху почала звикати до нової квартири. Життя ніби покращувалося, але я часто згадувала дім і рідні вулиці. Минали дні, йшли роки. Ось я вже у 6 клас, маю гарні успіхи у навчанні, багато мрій і цілей. Ходжу до англійської школи, на вокал і туризм.

24.02.2022, 5 ранку. Все починається знову... Мама збирається за необхідними продуктами, а тато набирає воду у всі відра. Я вже достатньо доросла і розумію, що це вже не грім, а "град", ракети і дрони.

З кожним днем я намагалася не панікувати і заспокоювала усіх тим, що це ненадовго і скоро все буде добре, як і раніше. Проходить день, два, тиждень. Ми часто ночуємо у бомбосховищі. У магазини не завозять деяких продуктів. Тато з мамою не ходять на роботу.

Пройшов місяць. Батьки потроху почали ходити на роботу. Часті обстріли не скінчуються. Кожного однакового ранку я просинаюся з думкою "Коли це закінчиться?" Сірі, холодні будні здаються нескінченними. Зараз, з початку повномасштабного вторгнення, пройшло вже півтора року. Дистанційне навчання хоч і здається легким, але я вже довгий час бачу багатьох своїх рідних, друзів, вчителів тільки через монітор. Напевно за такий великий проміжок часу я вже звикла до сирени, до тих новин. Я вже не пам’ятаю, яким було моє життя до війни.

Україна - це моя прекрасна країна з великим майбутнім. Українці - найпривітніша і найспівучіша нація. В серці кожного її мешканця лежить українська пісня. На родючому чорноземі зросло вже не одне покоління патріотів. Від імені усіх українських дітей я хочу звернутися до дорослих. Шановні українці, будьте сміливими, мужніми, цілеспрямованими. Зараз ми тримаємося тільки завдяки вам. Ми - ваше майбутнє, майбутнє нашої країни, ми патріоти рідної землі. Я звертаюся до всіх людей країни. Війна не принесе у наш світ добро, бо вона несе тільки біль, страждання і муки. Кожен українець в наш час відчув цей біль, почув вибухи, прочитав жахливі новини. Ми не повині вбивати, ми маємо боронити майбутнє інших поколіннь, маємо бути дружніми і толерантними, адже кожен з нас заслуговує на щасливе життя поруч зі своєю сім’єю і рідними. Дорогі українці, любіть свою Батьківщину, свій дім і свій прихисток! Ми повинні захистити майбутнє нашої неньки України!