Нестерова Людмила, 11 клас, КЗ «Світловодська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І–ІІІ ступенів №2», м. Світловодськ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Головко Олена Олександрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Той сумнозвісний ранок 24.02.2022 я не забуду ніколи. Я прокинулася від повідомлення, що надійшло на телефон. Писала класний керівник: «До школи сьогодні не йти, у зв’язку із ситуацією в країні».

Я відразу ж схопилася і побігла до мами. Вона сиділа на кухні, її очі були заплакані, навколо неї розкидані ліки, документи і сумка з речами. Я не могла зрозуміти, що трапилося. Коли я запитала про це у мами, то почула лише одне слово: «Війна». Вимовивши це, вона заплакала.

Всі події, які відбувалися у перші дні війни, пам’ятаю нечітко. Ми жили як на автоматі: щось їли, спали, рухалися по квартирі і переважно мовчали. Кожен думав про щось своє. Усі вірили, що це ненадовго, що скоро все закінчиться. Але…

З того дня наше життя змінилося. Найдужче запам’ятався перший звук сирени. Ми не знали, що робити, куди бігти. Ми із сестрою розплакалися. Мама склала деякі необхідні речі, забрала нас і поїхали в село. На той момент ми думали, що там безпечніше. Там не було чути звуків сирени, але ми слідкували за новинами і бачили, що відбувається у містах. Згодом ми повернулися у свою квартиру в місто.

Перші місяці війни були сповнені страхом, переживанням, шоком та думками: «Що буде далі?»

Страшно було спостерігати, як люди скуповують все в магазинах, аптеках. Але найбільшим шоком для мене було побачити авто із написом «Діти». Незважаючи на те, що мені було лише 13 років, я усвідомлювала, що це діти, які бачили війну на власні очі.

Мені було їх дуже шкода. Я розуміла, що вони, тікаючи від вибухів, залишили все там, а тут у них нічого немає. Я запропонувала мамі зібрати речі, іграшки для цих дітей. Мама дізналася у своєї подруги, куди відносити зібрані речі, і ми зібрали величезний пакет одягу, іграшок, смаколиків. Разом з мамою ми відвезли речі в садочок, де тимчасово жили ці діти разом зі своїми мамами.

Я запам’ятала їх очі: злякані, сумні. Їхні мами були дуже вдячні за підтримку. Взагалі у перші місяці війни люди всі об’єдналися.

Разом збирали допомогу людям-переселенцям, воїнам ЗСУ, бійцям ТРО. Дорослі готували їжу, скуповували необхідні речі, плели маскувальні сітки, а діти малювали малюнки, робили обереги, щоб хоч якось допомогти, підтримати наших незламних захисників і заодно відволіктися від сумних думок.

Ми всі об’єдналися проти спільного ворога. Всі хотіли якнайшвидшої перемоги, щоб наше життя знову стало мирним і спокійним. Хотілося спати спокійно у своїх ліжках, ходити до школи, спілкуватися з друзями, а не ховатися у вологих підвалах під час повітряної тривоги, боятися голосних звуків.

Пройшло вже майже 1000 днів війни. Що змінилося? Все. Багато людей «звикли» до війни, кудись зникла єдність, щедрість, співчуття. Звичайно ж не всі такі, але люди змінилися.

Моє життя теж зазнало змін: зараз я випускниця, переді мною стоїть важкий вибір щодо вибору професії. Уже не біжу в підвал під час повітряної тривоги, лише у школі разом з учителем. Спілкуюся з друзями, продовжую допомагати нашим захисникам.

Мої погляди на світ змінилися. Я усвідомила, що дуже важливо цінувати своїх рідних, знайомих, друзів та і життя в цілому, бо воно одне, іншого не буде. Особливо чітко я зрозуміла це тоді, коли у моєї подруги загинув дядько на війні. Ще звечора вони з ним говорили, а вранці він загинув.

Війна — це жахлива реальність, що приносить біль, втрати, страх, відчай. Війна — це лихо для людства, це зруйновані будинки і зруйновані долі.

Але в той же час вона єднає людей, підштовхує до сміливих вчинків, розкриває в людях найкращі (а іноді й найгірші) риси характеру. Нам потрібно бути єдиним цілим, щоб вигнати нечисть з наших земель, відродити нашу державу.

Перемога за нами — бо ми сильні і незламні.