Софія Гаркуша, 2 курс, Вище професійне училище №21

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цимбалиста Марина Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Початок повномасштабного вторгнення. Усе змінилось в одну мить – ранок четверга розпочав нову реальність. Усі прокинулись від вибухів, були розгублені і ніхто не знав що робити. Місто захлинулось в паніці.

Перші місяці, а загалом і весь перший рік, були найскладнішими. Пізніше ти вже звикаєш – і це стає твоєю буденністю. Місто нагадувало кадри з фільмів про апокаліпсис: вулиці порожні, а вікна щільно забиті.

Багато хто виїхав з міста – мої знайомі та друзі теж. Вони виїхали закордон, тож можливості зустрітись взагалі не було. Хоча їхній вибір зрозумілий – кожен хвилюється за своє життя. Все стало сіріше, спілкування та вихід із дому звелися до мінімуму. Було дуже сумно й самотньо. Мабуть, єдиною відрадою для мене була й залишається моя творчість – малювання. За цей час мої роботи доповнились багатьма патріотичними світлинами, з якими я приймала участь у різних конкурсах.

Наша країна не просто отримала цей «статус». Внаслідок масових обстрілів було пошкоджено багато об’єктів інфраструктури та житлових.

По всій країні були відключення світла, і на початку це здавалося надзвичайно страшним, ніхто не знав що робити, ще й у холодну пору, уся інформація отримувалась через інтернет, тому люди стали наче «сліпими» на цей час.

Але Миколаїв зазнав ще дещо, це було гіршим за відключення світла. Як би це не звучало, але місто на воді, залишилось без води.

Повністю було відсутнє водопостачання. Це були два тижні відчаю та безсилля. Якщо без світла ще можна було існувати, то без води виникали банальні складнощі із гігієною. До встановлення різних точок з водою, люди набирали навіть дощову.

Жахи не закінчилися. Коли обстріли трохи стихли, з’явилось ще страшніше – касетні снаряди. Вони не завдавали великої шкоди спорудам, хіба що вибивали вікна, але для людей становили смертельну загрозу. Ті хто потрапляв під них, майже не мали шансів. Після цього вихід на вулицю став ще небезпечнішим.

Мабуть, найважчим був саме початок. Через загальну паніку люди перестали виходити на роботу, що спричинило велику кризу – особливо для тих, хто хворіє та має різні вади зі здоров’ям. Наприклад, для людей із цукровим діабетом, які потребують регулярного доступу до інсуліну та медикаментів.

Моя мама працює в полікліниці – не лікарем, а бухгалтером. Але, незважаючи на це, вона взяла на себе важливу роль. Тоді майже ніхто не виходив на роботу – ні лікарі, ні адміністративний персонал, хоча людей, які потребують консультацій та допомоги, менше не стає. Оскільки поліклініка була поруч із нашим домом, мама стала єдиною працівницею бухгалтерії, яка продовжувала виходити на роботу. Крім того, допомагала лікарям та пацієнтам: був випадок коли забрала інсулін додому, щоб віддати хворому за можливості.

Ті дні показали, що підтримка – це найцінніше. Не лише мама допомагала іншим – у нашому будинку також панувала неймовірна згуртованість. У під’їзді залишилось лише кілька мешканців, здебільшого це були пенсіонери.

Ми всі намагались підтримати одне одного: коли не було світла – допомагали бабусям і дідусям донести воду на верхні поверхи. А коли надходила гуманітарна допомога – разом вивантажували її й роздавали мешканцям нашого будинку та сусідніх.

Зараз я щиро рада, що ситуація покращилась. Люди виходять на вулиці, відкриваються кафе, нові магазини, школи та інші навчальні заклади. Я зрозуміла, що навіть попри всі труднощі – життя триває. За цей час я навчилася нового, знайшла нові знайомства, побувала у багатьох містах, а також мала змогу поїхати за кордон, представляючи Україну зі своїм творчим проєктом.

Під час воєнного становища неможливо бути байдужим чи безвідповідальним – від цього залежить не лише твоє життя. Тепер я точно знаю: навіть у найтемніші часи поруч знайдуться ті, хто підтримає та допоможе. Я вірю, що саме ця наша здатність до взаємодопомоги зробить Україну ще сильнішою в майбутньому. І моє місце – бути частиною цього відродження.