Соломія Гурко, 2 курс, Кам'янець-Подільський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нечипорук Віталіна Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Країна вільних людей

За дрімучими лісами, за синіми морями, за високими горами, за безкраїми рівнинами жив славний народ – гостинний та співучий. Ніколи нікому не корився, бо був гордим. Процвітав, наче маки у полі. Понад усе любив волю та свою рідну землю.

Заздрісно стало правителю сусідньої країни. Захотів він стати повноправним господарем того краю. Скликав до себе мудреців і мовив:

– Бажаю заволодіти багатствами наших сусідів. Порадьте, що потрібно насамперед завоювати, щоб відчути могутність над ними?

Один із старців відповідає йому:

– Правителю, сила наших противників у морях: Чорному та Азовському. Збудуй кораблі, оточи ворогів – і вони визнають твою владу.

Так і вчинив заздрісний правитель. Наказав своїм слугам вийти новими кораблями у море. Та не скорилися Чорне й Азовське. Здійняли хвилі, заревли: «Ми вільні!». І все поховали у своїх глибинах.

Знову сердитий володар збирає раду.

– Не допомогли ваші настанови. Що цього разу скажете?

Підводиться другий старець та й промовляє:

– Сила наших сусідів у горах: Карпатських та Кримських. Треба зруйнувати їх – і тоді відчуєш міць над народом.

Зібрав правитель слуг і наказав рубати скелі доти, поки від них нічого не залишиться.

Розгнівались гори, обізвалися гучно: «Ми вільні!». І камінням, що покотили з вершин донизу, знищили жадібних ворогів.

Утретє збирає мудреців правитель і суворо питає:

– Чим багата земля сусідня? Без чого не зможе вижити народ?!

Обізвався третій старець:

– Родючі землі – ось їхнє найбільше багатство. Треба завоювати їх!

Посилає невгамовний володар кінне військо, наказуючи витоптати усі врожаї. З ненавистю та злістю топчуть поля вороги. Захвилювалися колоски пшениці, жита. Зашепотіли: «Ми вільні!» І покотився той шепіт безмежними степами. Задвигтіла земля, розступилася і проковтнула, наче у прірву, нелюдів, що зазіхнули на святиню.

Лютий правитель укотре збирає старійшин та обіцяє відрубати їм голови, якщо й цього разу зазнає поразки.

Приводять радники до нього сивочолого столітнього мудреця.

– Кажуть, ти найрозумніший. У чому нескореність моїх суперників?

– Володарю, мова й пісня – то найбільший їхній скарб. Треба знищити його з корінням – і тоді будеш вічним господарем над ними.

На вороному баскому коні із тим військом, що зосталося, ступив правитель на чужі землі. Крикнув ненависно:

– Ви мої! Віднині усе належить лише мені!

На що гордий народ, від старого до малого, обізвався піснею солов’їної, барвінкової мови: «Ми вільні!».

І покотився отой спів гучним відлунням дрімучими лісами, широкими ланами, синіми водами. Кожна травинка, кожен листочок, кожна комашка, пташинка, звіринка підхоплювала оте нескорене: «Ми вільні!».

Не витримали вороги того шуму, реву, гулу і відступили.

А волелюбний народ і далі процвітає, бо знає, що найбільша сила в єдності та в безмежній любові до рідного краю.