Анастасія Коваленко, 10 клас, Придніпровський металургійний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бризгалова Ірина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожної людини трапляються моменти, які залишають особливий слід у душі. Це можуть бути великі події або дрібниці, але саме вони навчають нас чомусь важливому і змінюють наш погляд на світ. Для мене такою подією став звичайний весняний ранок цього року, який почався так буденно, а закінчився теплом у серці й розумінням важливості добрих вчинків.

Це було 6 чи 7 березня, я точно не пам'ятаю настрій того ранку. На небі не було ні хмаринки, але в повітрі вже відчувався запах весни. Я поспішала до коледжу. Як завжди, думки були зайняті домашніми справами, навчанням, майбутніми контрольними роботами. Нічого особливого, просто звичайний студентський день.

Я йшла знайомою дорогою й наближалася до залізничних колій, де часто буває людно, а найчастіше небезпечно. Переходячи через них, я раптом помітила літню бабусю. Вона стояла на краю тротуару біля самих рейок і виглядала розгубленою. Її погляд бігав туди - сюди, ніби вона не знала, куди їй краще йти.

Моя перша думка була: пройти повз неї. Я справді поспішала, та й в голові крутилися свої думки. Проте щось у мені не дало цього зробити. Можливо, це була вихованість, а, може, звичайне людське співчуття. Я зупинилася й підійшла ближче.

- Вам допомогти перейти колію? – запитала я тоді, намагаючись говорити якомога лагідніше, щоб не налякати бабусю.

Вона подивилася на мене з такою вдячністю, що я вже тоді зрозуміла, що зробила правильний вибір. Вона махнула головою  - і я обережно взяла її під руку. Ми повільно, крок за кроком, перейшли колію. Увесь час я підтримувала її, адже вона тремтіла. Коли ми нарешті опинилися в безпечному місці, я вирішила привітати бабуню з наступаючим святом 8 Березня. Я сказала їй кілька теплих слів – і її обличчя засвітилося усмішкою. Це була справжня щира усмішка, від якої мені стало тепло на душі. Потім раптово бабуся розплакалася і сказала, що вона з Бахмута. І у неї є онучка – підліток, яка, на жаль, переїхала за кордон на початку повномасштабного вторгнення. І тепер бабуня за нею дуже сумує. А я їй нагадала онучку. Вона подякувала мені, побажала усього найкращого – і ми попрощалися. Йдучи далі, я ще кілька разів обернулася: бабуся стояла на тротуарі і дивилася мені вслід.

Ця проста ситуація змусила мене багато про що задуматися. Я зрозуміла, що допомога не обов’язково має бути масштабною або героїчною. Іноді найважливіші вчинки – це ті, що ми робимо випадково, інтуїтивно, не роздумуючи про вигоду чи подяку.

Того дня я йшла до коледжу зовсім іншою людиною. Я відчувала не просто задоволення, а справжню гордість за свій вчинок. Адже для бабусі моя допомога на той момент була важливою. Хто знає, скільки б їй  довелося стояти, ризикуючи впасти або потрапити в небезпечну ситуацію.

Я згадала, як часто в наш час люди поспішають і не помічають тих, кому дійсно потрібна допомога. Ми всі кудись біжимо, втрачаючи найважливіше – людяність. Цей випадок показав мені, що іноді потрібно зупинитися, озирнутися навколо і запитати себе: «А чи не можу я зараз зробити щось добре?»

Добро повертається. Це не просто слова. Я переконалася в цьому на власному досвіді. Того дня все якось складалося інакше: люди навколо здавалися добрішими, навіть дрібниці перестали дратувати. Напевно, тому що, допомагаючи комусь, ми допомагаємо і собі. Ми стаємо кращими і сильнішими.

З того дня я ще більше повірила у силу допомоги. Тепер я завжди намагаюся помічати тих, хто може потребувати підтримки: чи то старенька бабуся в магазині, чи жінка з важкими пакетами, чи, навіть, одногрупниця, яка просто засмучена. Ніколи не знаєш, який маленький жест доброти може змінити на краще чийсь похмурий день.

Я не вважаю свій вчинок чимось особливим. Я зробила те, що мала б зробити кожна людина. Але для мене це стало уроком на все життя. Адже справжня сила допомоги не в розмірах того, що ми даємо, а в щирості, з якою ми це робимо.

Ця весняна подія залишиться зі мною надовго. І кожного разу, проходячи повз ту колію, я згадую той момент і усміхаюся. Тепер я знаю точно: світ змінюється тоді, коли ми починаємо змінюватися самі.