Єршова Оксана, вчитель, Бахмутська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 12 Бахмутської міської ради Донецької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли народився у 2020 році мій син я думала, що він буде найщасливішою дитиною. Його чекали цілих 12 років, мріяли, витримавши всі перешкоди, вимоливши його у Бога. За декілька днів до війни я вже відчувала напруження, всі знайомі говорили про майбутнє повномасштабне вторгнення, але я не вірила, що  таке можливо у ХХІ столітті. Коли у наш дім прийшла війна, життя всіх українців змінилося назавжди. 24 лютого 2022 року не забути ніколи. Дзвінок вранці, сльози та ці жахливі слова про початок війни.

Пам’ятаю, як схопивши дитину з коляскою ми з мамою бігали по вулиці не розуміючи, що робити далі. Ми купували продукти, суміш для годування, памперси.

Кожного вечора закривали вікна шторами та надіялися, що ніч мене спокійно. Ми готували підвал під домом, як же це зараз здається необачно. Як ми би там вижили разом з дитиною? Я злякалась, коли дитина гуляла з батьком, а у місто був приліт, злякалась коли закрилися аптеки, коли виїхали лікарі. Ми побігли. Взяли найголовніше, те що помістилося у долоньку, це долонька власного сина, такого омріяного та вимоленого. Тоді мені здавалося, що найстрашніше – це вокзал у Краматорську. Велика кількість людей, переповнений потяг. Але вже коли ми були у Львові, ми дізналися, що через день від нашого від’їзду на вокзалі у Краматорську загинуло багато людей.

Лише день відділяв і нас від того, щоб загинути. Коли чоловік нас проводжав він поклав у кишеню маленького сина свій хрестик, я не знаю можливо він нас врятував.

Ми врятувалися від загибелі, але не врятувалися від хвороби. По приїзду у Львів дитина потрапила до лікарні, ми вчили його їсти, ходити. Моя дитина, яка повинна була бути найщасливішою через деякий час отримала статус дитини, що постраждала внаслідок бойових дій.  Мої батьки….чи про таку старість вони мріяли? Нас позбавили не просто дома, нас позбавили життя. Минуле у фотографіях, які ми дивом встигли забрати з Бахмута. А ще у снах. Мені сниться наша квартира, наше місто. Тоді я просинаюсь щасливою, з мрією пройтися по рідним вулицям.

Майбутнє – зараз я не можу сказати яким воно буде. Але є 4 – х річний син, який постійно питає, а де наш дім? А якщо ми побудуємо новий дім, чи не прийдуть дядьки, щоб знову його розбити?

Я працюю в школі, у нашій Бахмутській школі. Я розумію, що в неї майбутнього немає. Але я не можу знайти в собі сили піти, бо для мене це як зрадити дім, власне місто.  Забрати надію, надію на те, що наше життя повернеться.

Я вірю в перемогу. Я знаю, що мій син ще буде найщасливішою людиною.

За ці 1000 днів смутку, болю ми навчилися бути сильнішими. Війна змінює нас, але не повинна забрати у нас надію і любов. І я, як мати, обіцяю своєму сину, що ми вийдемо з цього шляху сильнішими та готовими до нових викликів.