Ткаченко Поліна, 10 клас, Ірпінський академічний ліцей НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук’янченко Лариса Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене, як і для інших українців, війна почалася зненацька та стала темною стороною нашої буденності, що наповнює смутком та розпачем. Мене розбудили зі словами, що почалася війна. Перший день був чимось нереальним, ніби фільмом жахів. Перша тривога, вибухи, ванна, телевізор з новинами і страх, який «з’їдає» тебе з кожним почутим вибухом... Потім підйом о 8 ранку, 20-годинна поїздка до Івано-Франківська, проживання 4 родинами в двокімнатній квартирі протягом 2-3 місяців. Коли я повернулася в Ірпінь, мене охопив страшенний біль за моє місто. Я на власні очі побачила, як над ним познущалися наші «сусіди», і вкотре переконалась, що в них немає ні серця, ні душі...

Однак Ірпінь відновлюється, оживає та стає ще кращим, ніж у довоєнні часи. Звичайно, я безмежно щаслива бачити ці зміни. Мені стає тепло на душі й серці, коли знову бачу сповненні життям вулиці та відновлені будинки.

Однак кожного дня гинуть ті, кого кохаєш та цінуєш, змагаючись у кривавій борні за нашу свободу та  мирне й незалежне існування України. Я упевнена, що коли виходиш на поле бою, тоді краще розумієш слова «незалежність» та «свобода», і те, якої ціни варті ці  слова. Зараз кожен українець має власне «поле бою» та змагається за незалежність України. Це медики, що допомагають нашим пораненим військовим; це волонтери, що роблять усе можливе для того, щоб забезпечити військових усім необхідним, щоб знищувати ворога; це психологи, що підтримують та допомагають впоратися та розібратися із тим, що відчувають наші захисники, а також прості громадяни України, що підтримують армію донатами та щиро вірять у нашу перемогу. І саме віра робить нас сильнішими, бо вона не залежить від статі чи віку, вона залежить від тепла в душі і від мотивації жити далі, не зважаючи на вибухи та тривогу...