Христенко Аліна, учениця 11-го класу Запорізького ліцею №105

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ткаченко Оксана Алімівна

"Війна. Моя історія"

Як любить казати мій батько: "Ми воюємо з дня появи першого українця, а з росіянами вже понад 300 років". Тому війна триває фактично все наше життя. Хоча я б це назвала боротьбою. Боротьбою за право існування, яке в нас постійно намагаються забрати.

Казати, що все це жахіття почалось особисто для мене в 2014 році я не буду. Бо мені було 6 років і я нічого не розуміла. Я дивилась новини разом з батьками і не могла збагнути, чому по телевізору показують вогонь, військових, регулярну кількість поранених та загиблих і чому всі такі сумні. Для багатьох війна почалась ще тоді. Коли я питала в людей про те, що відбувається, то ніхто не знав, як мені це пояснити. Навіть діти-переселенці, які приходили до моєї школи, не знали, чому вони залишили свій дім. Перші два роки були наповнені ось цим "нерозумінням", а потім все почало забуватись.

Як жахливо б це не звучало, але для половини країни війна була десь "там" — далеко на сході. Усі думали, що до них не дійде точно, бо ворога стримують і далі він не просуватиметься. Яка взагалі війна в 21 столітті? Події 2014 року навіть так не називали. Лише зона АТО.

У 2022 році щось заворушилось. Усе почалось з фейкових сповіщень про замінування шкіл. Ми з радістю йшли додому, бо нас відпускали з уроків. Я не дуже люблю читати новини, тому вся інформація, яка в мене була — це розмови батьків. Звичайно, що нікому не хотілось вірити, але в середині лютого вже всі говорили про війну. ЗМІ запевняли, що все буде добре і не варто панікувати, бо нікому війна не потрібна, але, як ми всі зрозуміли пізніше — росія не керується здоровим глуздом. Ще тиждень ми продовжували жити з надією, що все буде добре і навіть тестування сирени не дуже лякало.

24 лютого дійшло до всіх. Одразу до всієї України, до всіх громадян і людей, що проживають на території держави. Це був четвер, у мене мали б бути уроки. На щастя, у Запоріжжі прильотів не було, тому я не одразу зрозуміла, що коїться.

Моя мама йде на роботу о 8:00, але було дивно, що вона все ще вдома. У нас відбувся діалог, і вона розказала, що колеги з інших міст евакуюються, а особливо Харків, бо по ним почали стріляти. Я лише відмахнулась і не повірила, заходячи на якісь сайти, щоб почитати. До мене не одразу дійшло, що все це правда. Ми побули на уроках, якщо це можна так назвати, бо всі сиділи і моніторили ситуацію, намагаючись заспокоїтись. А потім почався березень. Я майже його не пам'ятаю. Відсутність навчання через постійну біганину в підвал будинку, світломаскування і перегляд усіх новин, на вулицю виходили лише в магазин — велике питання про те, як я не втратила здоровий глузд.

Я ненавиджу 2022 рік всім серцем через відсутність нормального життя, бо він був "пристосувальним" роком. Багато людей поїхало, а інші були в роздумах: треба їхати чи ні, вимкнення світла і незнання, що буде — все це змушувало нервувати ще більше.

Я випала з життя на місяць і ледве повернулась у нього назад. У мене не лишилось колишніх друзів чи знайомих. Фраза "ніщо не вічне" з'їдала мене зсередини, але я навчилась правильно її інтерпретувати. Ніщо не вічне, тому треба насолоджуватись кожним моментом нашого життя, бо життя бентежне і ми ніколи не можемо знати, що буде завтра. У нас надто мало часу, щоб витрачати його на непотрібних людей чи дурні речі. Це не значить, що треба жити за загальними правилами. Просто треба навчитись створювати ці правила собі самому. Завжди є злети і падіння, але це означає лише те, що треба неодмінно йти вперед, оглядаючись назад лише для того, щоб не повторювати помилок минулого.